Клайв Баркер - Викрадач вічності

— А хто такий пан Гуд?

— Той, хто побудував Дім свят, — відповіла пані Ґріффін.

— Я з ним познайомлюся?

Це запитання ніби збентежило пані Ґріффін.

— Можливо, — сказала вона, відвівши очі. — Та він дуже замкнена людина.

Вони піднялися на другий поверх, і пані Ґріффін повела Гарві повз ряд олійних портретів до кімнати в протилежному кінці Дому. Вікна кімнати виходили на фруктовий садок, і тепле повітря пахло стиглими яблуками.

— Дорогенький, у тебе стомлений вигляд, — сказала пані Ґріффін. — Може, подрімаєш?

Гарві не звик спати після обіду. Це нагадувало йому про кір чи грип, а він не любив валятися в ліжку й хворіти. Однак подушка була такою свіжою та зручною, що коли пані Ґріффін пішла з кімнати, він вирішив прилягти, зовсім ненадовго.

Чи то він стомився більше, ніж думав, чи то спокій і затишок Дому заколисали його… Та хай там як, але щойно Гарві поклав голову на подушку, його очі заплющилися аж до самого ранку.

Сонце розбудило Гарві незабаром після світанку: ковзнуло білим променем по його повіках. Він різко прокинувся, сів і певний час намагався второпати, що за ліжко, що за кімната, що за дім. Відтак Гарві згадав минулий день і зрозумів, що проспав від обіду аж до ранку. Відпочив він на славу — Гарві відчував у собі цілі ріки енергії. Радісно зойкнувши, хлопчик зістрибнув з ліжка й одягнувся.

Дім здавався ще привітнішим, ніж напередодні. Пані Ґріффін заставила всі столи та підвіконня букетами квітів, і вони майоріли різними барвами. Парадні двері були відчинені, тож Гарві з’їхав униз блискучим поруччям і вибіг на ґанок, щоб оцінити погоду.

Хлопця спіткала несподіванка: дерева, на яких ще вчора буяло пишне листя, поскидали зелень, і на кожнісінькій гілочці повилазили маленькі пуп’янки — так, наче настало перше березня.

— Новий день — свіжа копійка, — сказав Венделл, виринувши з-за рогу будинку.

— Що це значить? — поцікавився Гарві.

— Так завжди каже мій тато. «Новий день — свіжа копійка». Мій тато — банкір. Венделл Гамільтон Другий. А я…

— Венделл Гамільтон Третій.

— Звідки ти знаєш?

— Просто вгадав. Мене звуть Гарві.

— Ага, я вже чув. Любиш будиночки на деревах?

— У мене ніколи не було такого будиночка.

Венделл тицьнув пальцем у бік найвищого дерева.

Серед гілля була вмощена платформа, на якій хтось почав зводити будиночок.

— Я вже кілька тижнів там працюю, — сказав Венделл. — Та самому мені не впоратись. Допоможеш?

— Авжеж! Та спершу треба поснідати.

— Іди поїж. Я буду десь тут.

Гарві пішов у кухню. Пані Ґріффін якраз ставила на стіл сніданок — наїдків було стільки, як на королівському бенкеті. На підлогу розлилося трохи молока, і його саме вилизував кіт із хвостом, схожим на знак питання.

— Це Ключик? — спитав Гарві.

— Так, звісно, — з любов’ю промовила старенька. — Він у нас — справжній хуліган.

Ключик подивився вгору, ніби здогадався, що йдеться про нього. Потім стрибнув на стіл і заходився нишпорити між тацями з тортами й вафлями, винюхуючи щось смачненьке.

— Невже йому все можна? — здивувався Гарві, спостерігаючи за котом. — Тобто невже за ним ніхто не дивиться?

— Ну, за нами всіма хтось та й наглядає, правда ж? — відповіла пані Ґріффін. — Подобається нам це чи ні. А тепер їж. На тебе чекають дивовижні пригоди.

Гарві не треба було вмовляти. Він проковтнув другу трапезу в Домі свят ще з більшим апетитом, ніж першу. Попоївши, хлопець вийшов на зустріч з новим днем.

І що то був за день!

Дмухав легенький теплий вітерець з ароматом молодої зелені; безхмарним небом ширяли птахи. Гарві походжав травою, засунувши руки в кишені, наче все навколо належало йому. Він підійшов до дерева й гукнув Венделлу:

— Можна до тебе?

— Лізь. Якщо висоти не боїшся, — підструнчив його товариш.

Драбина скрипіла, та хлопчина видерся на платформу, не пропустивши жодної поперечини. Венделла це вразило.

— Непогано для новачка, — сказав він. — У нас тут були двоє, які й до середини не долізли.

— А куди вони поділися?

— Напевно, втекли до матусі й татуся. Діти приходять, діти йдуть — таке життя…

Гарві подивився крізь гілля, на якому розпустилися вже майже всі пуп’янки.

— Ви тут небагато бачите? — спитав він. — Ну, звідси ж міста зовсім не видно.

— А не байдуже? — знизав плечима Венделл. — Там однаково нема нічого, крім сірості.

— Там дощі, а тут сонячно, — сказав Гарві й подивився на примарний мур, що відгороджував ділянку навколо Дому від решти світу. — Як таке може бути?