Клайв Баркер - Викрадач вічності

— Як житуха? — поцікавився Ріктус, приземляючись.

— Та почав уже думати, що я тебе вигадав, — відповів Гарві. — Ну, знаєш, як вигадують мрії.

— А, таке зі мною частенько трапляється, — сказав літун, і його усмішка поширшала. — Особливо з жінками. «Ти — втілення моїх мрій», — кажуть вони, — Ріктус підморгнув. — І хто я такий, щоб заперечувати? Як тобі мої черевички?

Гарві глянув униз на яскраво-блакитні черевики Ріктуса — диво, а не взуття. Саме так він і сказав їхньому власникові.

— Це бос мені подарував, — похвалився Ріктус. — Він дуже зрадів, що ти завітаєш. То як, готовий?

— Ну…

— Не гальмуй, — сказав Ріктус, — бо кімнат може й не лишитися.

— А можна лише однесеньке запитаннячко?

— Я думав, ми домовилися…

— Так-так. Лиш одненьке.

— Ну гаразд. Одне запитання.

— А це далеко?

— Та нє. На іншому кінці міста.

— Тобто я прогуляю тільки кілька уроків?

— Це вже друге запитання, — насупився Ріктус.

— Та ні, просто думаю вголос.

— Слухай, я не збираюся тут перед тобою витанцьовувати й виспівувати, щоб у чомусь переконати, — пробурчав Ріктус. — От є в мене друзяка Джайв, [3] Джайв — швидкий бальний танець. це його парафія. А моя справа — всміхатися. Я просто всміхаюсь і кажу: «Ходімо зі мною в Дім свят». А якщо дітиська не хочуть… — він знизав плечима. — Ой, та їм же й гірше.

Він повернувся до Гарві спиною.

— Зажди! — гукнув хлопчик. — Я піду. Тільки ненадовго.

— Ти можеш лишатися там, скільки захочеш, — сказав Ріктус. — Не сподобається — одразу й підеш. Я тільки хочу зігнати з твого обличчя похмурий вираз і замінити його чимось типу цього, — і його посмішка стала ще ширшою. — Хіба це кримінал?

— Ні, — сказав Гарві. — Я радий, що ти мене знайшов. Справді радий.

«Хай навіть пропущу всі ранкові уроки, — подумав Гарві, — то й що, це ж дрібниці. Ну, може, затримаюсь на годину-дві після обіду. До третьої точно буду вдома. Чи до четвертої. Засвітла повернуся напевне».

— Я готовий, — мовив він до Ріктуса. — Веди!

Гарві прожив у маленькому містечку Міллсеп усе своє життя й думав, що вже облазив його вздовж і вшир. Та незабаром знайомі вулиці лишилися позаду. І хоча Ріктус крокував досить швидко, Гарві встигав складати подумки перелік дороговказів — на випадок, якщо повертатися доведеться самому: м’ясна крамниця з двома свинячими головами на гаках; церква зі старим кладовищем, поцяткованим прадавніми могилами; пам’ятник загиблому генералові, вкритий голубиним послідом од капелюха й аж до штрипок — Гарві все гарно запам’ятав.

Поки вони йшли, Ріктус теревенив про різні дурниці.

— Ненавиджу туман! Ненавиджу — і край! Ще й дощ півдня литиме. Звісно, скоро ми лишимо позаду всю цю бридоту… — він перескакував від теми до теми. — Ти тільки поглянь, скільки сміття — по всьому хіднику! Який сором! А бруду скільки! Торба моїм черевикам!

Він плескав язиком без упину, та все це були пусті балачки, тож зрештою Гарві перестав його слухати. Його цікавило тільки, чи довго ще йти до Дому свят. Його проймав холодний туман, розболілися ноги… Ще трохи — і він ладен буде повернути назад.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Ріктус.

— Б’юсь об заклад, що ні.

— Ти думаєш, усе це жарти. Думаєш, що Ріктус веде тебе чортзна-куди, вгадав?

— Близько, та не зовсім.

— Ну, хлопчику мій, у мене є для тебе чудова новина. Поглянь-но вперед.

За кілька кроків од них височів мур — такий довгий, що і праворуч, і ліворуч зникав у тумані.

— Що бачиш? — поцікавився Ріктус.

— Якусь стіну, — відповів Гарві.

Та що довше він дивився на неї, то більше сумнівався. Камені, які на перший погляд здавалися досить міцними, тепер усі рухались і колихались, наче виліплені з того-таки туману. Скидалося на те, що їх тут нагромадили, щоб ніхто не пхав свого носа, куди не треба.

— Вона лише прикидається стіною, — сказав Гарві, — та насправді це не стіна.

— Ти дуже спостережливий, — захоплено промовив Ріктус. — Більшість людей бачить тут лише глухий кут, тож вони розвертаються та йдуть іншою дорогою.

— Але ми — не такі.

— Еге ж, не такі — ми підемо далі. І знаєш чому?

— Тому що Дім свят — по той бік?

— Ну яке ж ти чу-до-ве хлоп’я! — зрадів Ріктус. — Саме так! До речі, ти зголоднів?

— Просто вмираю з голоду.

— Що ж, у Домі на тебе чекає жінка, яку звуть пані Ґріффін, і мушу визнати, вона — найкрутіша кухарка в усьому світі. Присягаюся на могилі свого кравця! Вона може приготувати все, чого ти тільки забажаєш — лише слово, і вона все зробить! О, ці фаршировані яєчка, — він поплямкав губами, — сама неперевершеність.