Клайв Баркер - Викрадач вічності

— Хто ти такий? — поцікавився Гарві, міркуючи, як прослизнути повз чужинця до дверей.

— Не бійся, — відповів чоловічок. Він зняв замшеву рукавичку та жваво потиснув хлопчикові руку. — Мене звати Ріктус. А ти, якщо не помиляюся, той самий Гарві Свік?

— Так…

— На хвильку мені здалося, що я не туди залетів.

Гарві не міг відвести погляд від його вищиру: така посмішка присоромила б і акулу — два бездоганні ряди блискучих зубів.

Ріктус зняв окуляри, витяг з кишені вологого жакета хустинку й почав витирати краплі дощу. Або від нього, або від хустинки тхнуло чимось геть неароматним. Щиро кажучи, смерділо газами.

— У тебе є запитання, я ж бачу, — Ріктус підштрикнув Гарві.

— Ага.

— То питай. Мені немає чого приховувати.

— Ну, для початку, як ти сюди потрапив?

— Звісно, що через вікно.

— А як ти до нього доп’явся? Тут же високо!

— Зовсім ні, якщо вмієш літати.

— Літати?

— Авжеж. А як ще я міг дістатися сюди такої огидної брудної ночі? Чи так, чи весловим човном. Ми, куці хлопці, мусимо пильнувати, коли з неба так ллє. Один хибний крок — і ти вже пливеш, — він насмішкувато витріщився на Гарві. — А ти плаваєш?

— Іноді влітку, — відповів Гарві, бажаючи повернутися до теми польотів.

Та Ріктус перевів розмову на іншу тему.

— Такої моторошної ночі здається, що літо вже ніколи не настане, правда?

— Це точно, — сказав Гарві.

— Знаєш, я почув, як ти зітхаєш, ще за милю [2] Миля — британська й американська міра довжини, приблизно 1,6 км. звідси і сказав собі: «Там хлоп’я, якому конче потрібне свято», — він глипнув на годинник. — Якщо маєш час, то гайда!

— Який ще час?

— Час на подорож, хлопче, на подорож! Юний Свік, на тебе чекає цікава пригода. Подорож… за межі цього світу.

— А як ти почув мене аж за милю звідси? — не вгавав Гарві.

— Чому тебе це турбує? Почув та й годі.

— Це якісь чари, чи що?

— Можливо.

— Ну розкажи!

Ріктус зміряв його очима.

— Гадаю, допитливість до добра тебе не доведе, — сказав він, і його усмішка зів’яла. — Не хочеш, щоб тобі допомогли, то й нехай.

Він рушив до вікна. Вітер і досі гамселив по шибці — здавалося, він хоче ввірватися в кімнату та забрати геть свого пасажира.

— Зачекай, — сказав Гарві.

— Чого це мені чекати? — озирнувся гість.

— Вибач, я більше нічого не питатиму.

Ріктус завмер, поклавши руку на шпінгалет.

— Нічого? Та ну?

— Присягаюся, — урочисто промовив Гарві. — Я ж сказав: вибач.

— Сказав-сказав, — Ріктус пильно вдивлявся в дощ. — Я знаю одну місцину, де дні завжди сонячні, а ночі сповнені чудес.

— І ти мене візьмеш туди?

— Ми ж домовилися, хлопче, жодних запитань.

— А, так. Перепрошую.

— Я з тих, хто легко пробачає, тож забуду, що ти бовкнув, а натомість скажу: якщо хочеш, я дізнаюся, чи знайдеться там місце для ще одного гостя.

— Було б чудово!

— Та я нічого не гарантую, — сказав Ріктус, відмикаючи шпінгалет.

— Розумію.

Раптом подув вітер і навстіж розчахнув вікно. Люстра скажено загойдалася.

— Пильнуй мене! — заволав Ріктус, перекрикуючи шум дощу й вітру.

Гарві вже розтулив був рота, щоб спитати, коли він повернеться, та вчасно спинився.

— Жодних запитань, хлопче! — прогорлав Ріктус.

Вітер напнув його плащ. Ріктус зринув, як чорна повітряна куля, і його винесло у вікно.

— Запитання гноять розум! — кричав Ріктус. — Тримай рот на замку — й побачимо, яка манна впаде на твою голову!

А тоді вітер поніс його геть, і на тлі дощового неба темна куля здавалася чорним місяцем.

Гарві нічого не розповів про нічного відвідувача ні мамі, ні татові — раптом їм тоді заманулося би поставити замки на вікна? Та за кілька днів виявилася проблема: Гарві почав сумніватися, чи справді прилітав Ріктус, чи він сам це вигадав. Може, закуняв біля вікна, а Ріктус йому просто наснився — ось що бентежило Гарві.

Та він не втрачав надії. «Пильнуй мене», — сказав Ріктус, і Гарві послухався. Він пильнував біля вікна у своїй кімнаті. Пильнував за партою в школі. Одним оком пильнував навіть уночі, лежачи в ліжку. Та Ріктус не з’являвся.

А потім, десь за тиждень після тих перших відвідин, коли надія вже почала згасати, хлопчикову пильність було винагороджено. Одного туманного ранку дорогою до школи Гарві почув голос звідкілясь зверху, задер голову і побачив Ріктуса. Той планерував з хмар, і плащ його так роздувся, що чоловічок здавався гладкішим за льоху-рекордсменку.