Клайв Баркер: Викрадач вічності

— Що? — спитала Дулу.

— Можна щоранку нагадувати собі про ці події. Скласти про них оповідку та переказувати її всім знайомим, зустрічним — геть усім.

— Нам ніхто не повірить, — бовкнув хтось.

— Байдуже, — відповів Гарві. — Ми знатимемо, що це правда — ось що найголовніше.

Зусібіч почулися схвальні вигуки.

— А тепер гайда додому, — сказав Гарві. — Ми й так згаяли тут забагато часу.

Коли діти розійшлась, Венделл штрикнув його ліктем:

— Ти ж хотів сказати, що з тебе негодящий герой і всяке таке.

— А, справді, — пустотливо всміхнувся Гарві. — Я й забув.

Перша група дітей набралася духу та пішла штурмувати мур — вони хотіли якнайшвидше лишити позаду жахіття Гудової в’язниці. Гарві дивився на них і жалкував, що не може поговорити з кожним, розпитати, як вони потрапили до рук Гуда, дізнатися, ким вони були — бездомними сиротами чи втікачами, як Венделл і Лулу. Може, серед них були такі самі, як він, — діти, які знудилися та спокусилися яскравими ілюзіями?

Цього Гарві вже ніколи не дізнається. Одне за одним діти зникали з його очей, поки не залишилися тільки вони втрьох — Венделл, Лулу та Гарві.

— Ну, — мовив до нього Венделл, — якщо там, зовні, з часом буде все нормально, то я повернуся на кілька років раніше за тебе.

— Еге ж.

— Якщо ми знову зустрінемось, я буду значно старшим. Ти можеш мене не впізнати.

— Впізнаю.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вони потисли один одному руки, і Венделл рушив до стіни. Три кроки — і він зник.

Лулу важко зітхнула.

— У тебе колись бувало таке, що хочеться одразу дві речі, а вибрати можна лише одну? — спитала вона.

— Бувало, — кивнув Гарві. — А що таке?

— Я хотіла б, щоб ми виросли разом, продовжували дружити. А ще я хочу повернутися додому. Думаю, в мій час ти ще й на світ не з’явився.

Гарві сумно кивнув і озирнувся на руїни.

— Здається, є одна річ, за яку ми мусимо подякувати Гуду.

— За що?

— Ми були дітьми одночасно, — сказав він і взяв дівчинку за руку. — Хоча б трішки.

Лулу спробувала всміхнутися, проте на очах у неї з’явилися сльози.

— Ходімо крізь мур разом. Побачимо, що буде, — запропонував Гарві.

— Ходімо, — відповіла Лулу.

Взявшись за руки, вони рушили до стіни. Останньої миті, перш ніж їх огорнув туман, вони подивилися одне на одного, і Гарві промовив одне слово: «Додому…».

А потім стіна поглинула їх. На першому кроці Гарві ще відчував її руку в долоні, на другому вона ніби потоншала, а на третьому Лулу повністю зникла — дівчинку повернули до її часів, а Гарві вийшов на вулицю Міллсепа.

Він подивився на небо. Сонце вже зайшло, але високо в небі хмари ще світилися рожевими відблисками. Дув поривчастий вітер, остуджуючи Гарвін піт од пережитих страхіть.

У хлопчика зацокотіли зуби. Не знаючи, чого чекати цього разу, він вирушив додому темними вулицями.

Дивно, що після стількох перемог поразки Гарві завдало його рідне місто, але сталося саме так — він не зміг знайти дорогу додому. Хлопчик блукав з годину, а тоді розум і сили, що вберегли його від Гуда та всіх інших жахіть, зрадили. У Гарві запаморочилося в голові, ноги підломились, і виснажений хлопчик упав на хідник.

На щастя, двоє перехожих пожаліли Гарві та лагідно спитали, де він мешкає. Він мляво подумав, що небезпечно довіряти власне життя незнайомцям, однак вибору не було. Лишалося покластися на їхню ласку та сподіватися, що за його відсутності у світі не зникла доброта.

Гарві прокинувся в темряві, на мить у нього завмерло серце: здалося, що озеро таки полонило його і він став в’язнем чорних мутних глибин.

Перелякано зойкнувши, він сів і з полегкістю помітив вікно навпроти ліжка — фіранки було трохи розтулено, чулося, як по підвіконню тарабанить дощ. Гарві був удома.

Він звісив ноги з ліжка та став. Усеньке тіло боліло так, наче напередодні від десять раундів бився з боксером-важковаговиком, та все ж Гарві зумів дошкандибати до дверей.

Знизу долинали два знайомі голоси.

— Я щаслива, що він знову вдома, — сказала мама.

— Я теж, — відповів батько. — Але має бути якесь пояснення.

— Ми все дізнаємося, та не варто тиснути.

Гарві вчепився в перила й почав спускатися донизу. Тим часом розмова батьків тривала.

— Треба якнайшвидше розвідати правду, — не відступався батько. — А що, як він вляпався в якийсь кримінал?

— Це не про Гарві.

— Чому? Ти ж бачила, в якому він був стані: брудний, закривавлений. Він не ромашки збирав, це точно.