Клайв Баркер - Викрадач вічності

Хлопчик подивився Гудові в обличчя.

— Може, мені й справді треба поспати, — сказав він.

— Мудрий злодюжка, — посміхнувся король упирів.

Почвара розкрила обійми ще ширше.

Гарві підняв руку і рушив до Гуда, в затінок його шпичастого тіла. Хлопчик побачив, як його обличчя віддзеркалюється в очах вампіра: одна голова, два викрадача.

— Спи, — промовив Гуд.

Та Гарві й не збирався засинати. Зненацька він ухопився за плащ і потягнув дрантя на себе. Лахміття затріщало й відірвалося. Гуд розлючено заревів.

Не було в його нутрі ніяких чарів. Насправді там узагалі нічого не було: сама пустка, не холодна й не тепла, не жива й не мертва — не з магії, а з порожнечі. Ілюзія фігляра.

Розлючений викриттям, Гуд знову заверещав і простягнув лапу по плащ. Та маленький злодій відскочив, і пазурі Гуда промайнули всього за кілька сантиметрів від його носа. Розлючене страховисько рушило на хлопця. Його стопи загрозливо заскрипіли об каміння. Гуд відрізав усі шляхи до порятунку, і Гарві нікуди було відступати. Лишалося тільки стрибати у воду.

Монстр знову потягнувся до поцупленого плаща. Ще мить, і він зім’яв би Гарві в кулаці разом з дрантям, та ззаду до Гуда підбігла Лулу. Дівчинка замахнулася дошкою, наче бейсбольною биткою, підскочила до чудовиська й так сильно вгатила його по коліну, що дошка розлетілася на друзки, а сама Лулу впала на землю.

Від удару Гуд утратив рівновагу й замахав руками. Камінь, на якому вони з Гарві стояли, розгойдався — ще трохи, і вони обидва полетіли б у водоверть. Гуд усе не міг угамуватися, намагаючись забрати лахміття й прикрити свою порожнечу.

— Злодюжко, віддай мені мого плаща! — волало страховисько.

— На! — крикнув Гарві та пожбурив шмаття у воду.

Гуд кинувся по свій одяг, і тієї ж миті Гарві стрибнув на землю. Хлопець почув, як чудовисько загорлало. Він озирнувся й побачив, що король вампірів летить сторчака у коловерть, стиснувши плащ у кулаці.

За секунду гривата макітра виринула з води, і Гуд погріб до берега. Він був дужим, та коловорот виявився сильнішим. Потвору віднесло далеко від берега й почало затягувати до центру — туди, де водяна спіраль зникала в надрах землі.

Нажаханий Гуд почав благати про допомогу. Його жалюгідні обіцянки можна було розчути лише тоді, коли водоверть підносила його до берега.

— Злодюжко! — лементував Гуд. — Допоможи мені, і… я подарую тобі… весь світ! Він буде твоїм… навіки… навіки… віків…

А потім чорторий почав шматувати саморобне тіло вампіра: скажені води видирали нігті й зуби, вимивали друзки з гриви, розгойдували суглоби… Незабаром Гуд перетворився на живі корабельні уламки, які поступово затягувало в центр коловороту. Виючи від безсилля й люті, він рушив туди, куди врешті-решт поринає все зло — у Ніщо.

Гарві пригорнув Лулу. Він сміявся та плакав водночас.

— Нам вдалося… — сказав він.

— Що вдалося? — почулося за їхніми спинами.

Вони озирнулися й побачили Венделла. Товстун безтурботно чимчикував до них. Він знайшов собі нове вбрання, та всі речі були або завеликими, або замалими.

— Що тут таке? — поцікавився Венделл. — Чого регочете? Чого рюмсаєте?

Він глянув на озеро саме вчасно: в коловороті зникали останні рештки Гуда, і передсмертний крик упиря заглушила мутна вода.

— І що то таке? — поцікавився Венделл.

Гарві витер сльози та звівся на ноги. Нарешті Венделлів вислів здався йому доречним:

— А не байдуже? — сказав Гарві.

Примарна стіна досі обмежувала Гудові володіння. Біля неї зібралися врятовані дітлахи, щоб попрощатися одне з одним. Звичайно, ніхто й гадки не мав, які пригоди очікують на них по той бік муру. Кожна дитина опинилася тут у різні роки. Чи потраплять вони назад, у свій час? Може, й так, а може, й ні.

— Навіть якщо вкрадених років уже не повернути, звільнилися ми завдяки тобі, Гарві, — сказала Лулу.

Маленький натовп вдячно загудів, дехто навіть заплакав.

— Скажи щось, — прошипів Венделл до Гарві.

— Чого це я маю щось казати?

— Бо ти герой.

— Та який з мене герой?

— Ну, так їм і скажи.

Гарві підняв руку, закликаючи всіх до тиші.

— Я лише хочу сказати… Радше за все, ми зрештою забудемо, що взагалі тут були…

Кілька дітей сказали щось на кшталт «ні, я не забуду» або «ми завжди тебе пам’ятатимемо». Та Гарві вів далі.

— Забудемо, — сказав він. — Виростемо, подорослішаємо і забудемо. Проте…