Клайв Баркер: Викрадач вічності

— Досить! — заверещав Дім-Гуд. — Досить!

Але голос, який ще кілька хвилин тому лякав своєю владністю, тепер зовсім ослаб, і його наказ лишився непочутим. А якщо й почутим, то невиконаним.

Пори року продовжували божеволіти. Вони кидались одна на одну з неймовірним шалом, шмагаючи й сам Дім, який опинився в епіцентрі баталії.

Очманілий вітер повалив стіни, що вже й без того хиталися. Загуркотів грім — і димарі попадали, немов злякавшись його. Блискавка так віддухопелила громовідводи, що вони розтопилися і полилися вогняним дощем крізь дірявий дах, запалюючи все на своєму шляху: підлогу, поруччя, меблі. Ґанок, розтрощений градом, перетворився на купу друзок. Буйна рослинність розгойдала сходи, і вони завалилися, наче карткова вежа.

Прикривши очі від вітру, Гарві спостерігав за перебігом подій з переможною усмішкою. Він повернувся сюди, сподіваючись відвоювати вкрадені роки, та навіть і не думав, що йому вдасться зруйнувати Дім. Однак ось вона, ця мить! Будівля падала просто на очах. Ані грім, ані свист вітру не змогли заглушити передсмертного волання Дому. Він розсипався у друзки: здавалося, всі цвяхи, всі підвіконня й цеглинки зайшлися криком болю, вгамувати який могло лише забуття.

Гарві так і не побачив, як загинув Гуд, — над Домом здійнялася курява й заслонила будівлю від сторонніх очей. Хлопчик зрозумів, що його битва з королем вампірів скінчилася, тільки коли ворожнеча між порами року раптом затихла: хмари заспокоїлися та розвіялися, вітер стишився до лінивого бризу, палюче сонце огорнулося туманом.

Звісно, в повітрі ще кружляли уламки: шматки черепиці, пелюстки квітів, листя, пил і попіл — вони падали, наче дощ уві сні. Та насправді цей дощ означав кінець марева.

— Ох, дитино… — почувся голос пані Ґріффін.

Гарві повернувся до неї. Старенька стояла неподалік і дивилася на небо — над їхніми головами з’явилася невеличка блакитна прогалина, і вперше, відколи Гуд заснував свою ілюзорну імперію, цей клапоть землі побачив справжнє небо. Та пані Ґріффін дивилася не на небо, а на зграйку летючих вогників.

Кулі, заготовані Гудом на харч, виринали з руїн будинку й прямували до озера.

— Душі дітей, — сказала пані Ґріффін і ледь чутно зітхнула. — Яка краса.

Гарві побачив, що її тіло стає прозорим, вицвітаючи в нього на очах.

— О ні, — прошепотів він.

Вона відвела очі від неба та подивилася на кота, який сидів у неї на руках. Тваринка теж втрачала справжність.

— Ти тільки поглянь на нас, — сказала пані Ґріффін із сумною стомленою посмішкою, — це так чудово.

— Та ви ж зникаєте.

— Я й так надто довго затрималася на цьому світі, мій солоденький, — відповіла вона.

На її очах зблиснули сльози, але це були сльози радості, не печалі.

— Гарві Свік, ти — хлопчик з найяскравішою душею, що мені доводилося бачити, — промовила вона. — Сяй і надалі, гаразд?

Гарві дуже хотілося попросити пані Ґріффін ще хоч трохи побути з ним, але він не міг дібрати потрібних слів. Та навіть якби й знав, що казати, Гарві розумів егоїстичність свого бажання. Перед нею відкривався шлях до нового життя, в якому сяє кожна душа.

— Прощавай, мій любий, — сказала вона. — Не знаю, куди йду, одначе я завжди тебе пам’ятатиму.

Її примарна постать розчинилася в повітрі, і Гарві лишився серед руїн наодинці.

Хлопець лишався сам недовго. Щойно пані Ґріффін і Тушко зникли з очей, він почув, що його хтось гукає. У повітрі ще стояв пил, тож Гарві не одразу побачив, хто це. Однак за хвилину він угледів, як хтось пробирається до нього крізь уламки.

— Лулу?

— А хто ж іще? — засміялася дівчинка.

На її одязі все ще виблискувала озерна вода, та вона скрапувала на землю разом з рештками сріблястої луски. Лулу простягнула до Гарві руки. Людські руки.

— Ти звільнилася! — вигукнув Гарві.

Він підбіг до неї та міцно-преміцно обійняв.

— Ти звільнилася! Аж не віриться!

— Ми всі звільнилися, — сказала вона й озирнулася на озеро.

Гарві побачив неймовірну картину: крізь мряку й туман до нього наближалася процесія веселих дітей. Ті, які йшли попереду, вже стали людьми, а ті, що далі, поступово позбувалися риб’ячої подоби.

— Нам усім треба забиратися звідси, — сказав Гарві й подивився на мур. — Думаю, тепер туман нас не спинить.

Одна дівчинка помітила серед розвалин коробку з одягом і покликала всіх. Лулу цьомкнула Гарві в щоку та долучилася до колишніх бранців.