Клайв Баркер - Викрадач вічності

— Зажди! — заволав Дім.

Цього разу Гарві спинився.

У запалі він навіть не дивився, чи Гуд втілює його забаганки в життя, а тепер нарешті побачив, що всі страви, які він просив, були навалені в коридорі аж до стелі — ще трохи, і вежі з делікатесів заваляться, їдло вивернеться з тарілок і таць, а ковчег, що й досі стояв на ґанку, попливе бридкими хвилями із суміші всіляких рагу й солодощів.

— Я знаю, що ти задумав, — промовив Дім-Гуд.

«Ну все-е-е, — подумав Гарві, — зараз візьметься за мене».

Хлопчик перевів погляд з їжі на фасад будинку й побачив, що його план діє — Гуд почав втрачати магічні сили. Майже всі вікна потріскалися, деякі шибки зовсім повипадали, двері полущилися й ледь трималися на завісах, а дошки на ґанку вигнулися та спотворилися.

— Вирішив мене випробувати? — спитав Гуд. Його голосу й раніше бракувало мелодійності, але тепер він зробився таким огидним, як булькання в шлунку Диявола. — Зізнайся, злодюжко!

Гарві вдихнув на повні груди, опанував себе та сказав:

— Щоб стати твоїм учнем, я маю пересвідчитися, що ти справді дуже могутній.

— Задоволений? — гримнув напіврозвалений Дім.

— Майже.

— Чого ти хочеш іще?

«А й справді», — замислився Гарві. Від складання дурнуватого переліку страв голова йшла обертом, думок майже не лишилося.

— Можеш попросити ще один, останній, подарунок, — прогуркотів Гуд. — І це буде остаточне підтвердження моєї могутності. А тоді ти визнаєш мене своїм довічним Хазяїном. Домовились?

Гарві відчув, як спиною побігла цівка холодного поту. Він дивився на хисткий Дім, у голові вирували думки. Чого ж іще побажати?

— Домовились?! — гаркнув Дім.

— Домовились, — відповів Гарві.

— То скажи мені, чого ти хочеш?

Хлопчина подивився на малюсіньких тваринок, які гасали біля ковчега, на їжу, що вивалювалася з дверей, на квіти… Чого ж попросити? Лишилося одне, останнє, бажання, і воно мусило зламати Гудів хребет. Та що ж вигадати? Що?

З боку озера війнув прохолодний вітерець. Осінь була вже близько. Осінь… сезон, коли все починає вмирати.

— Придумав! — зненацька вигукнув він.

— Кажи, — прогуркотів Дім. — Кажи, і покінчимо з цією грою назавжди. Я хочу, маленький злодюжко, щоб твоя яскрава душа нарешті опинилася під моїм крилом.

— А я хочу всі пори року, — мовив Гарві. — Всі пори року одночасно!

— Одночасно?

— Так, одночасно!

— Але ж це безглуздя!

— Байдуже.

— Дурість! Маячня!

— Хай так! Ти сказав, що в мене лишилося одне бажання — і ось воно!

— Добре, — пробасив Дім. — Я виконаю твоє прохання. І коли ти дістанеш те, чого забажав, злодюжко, твоя душа стане моєю!

Гуд не гаяв ані хвилини. Щойно він договорив, тихий запашний вітерець розігнався та поніс геть баранці хмарок, що мирно пливли літнім небом. Замість них виринула грозова хмара завбільшки з гору. Вона нависла над Домом, наче тінь над раєм.

В її темному череві роїлися не тільки блискавки — були там і ранкові дощики, які щовесни живлять молоді пагони, і липкі осінні тумани, і снігові буревії, що ховають у білих пасмах різдвяні ночі. І всі ці дощі, сніги та тумани затулили сонце й упали на землю крижаними потоками. Опади знищили б холодом квіти на схилі, однак першим на них накинувся вітер. Він так навіжено шмагав їх, що позривав і поніс геть усі пелюстки й листочки.

Гарві опинився між двох вогнів — з неба сипало градом, а над землею мчав заквітчаний вітер. Але хлопчик не став ховатися. Він широко розставив ноги та боровся зі стихіями. Можливо, ця вистава — останнє, що він бачить, перш ніж Дім полонить його ще вільний, живий дух. Тож Гарві збирався додивитися її до кінця.

А видовище було неймовірне. Ще ніколи на планеті Земля не вирувала така химерна й завзята битва.

Ліворуч стріли сонячного проміння, ці славні воїни літа, пронизували грозові хмари, та їх одразу гасили осінні тумани. Праворуч легіони весняних воїнів випиналися з землі та з’являлися на гілках, однак наступної миті пагінці нищив зимовий мороз — вони навіть не встигали показати своїх барв.

Раз по раз війська наступали й відступали, та жодне не могло взяти гору. Стало неможливо розрізняти поразки й перемоги. Облудні маневри, атаки й облоги — все змішалося. Сніг падав і танув, перетворюючись на дощ; дощ закипав і ставав парою; пара виганяла з гнилої трави свіжі паростки…

І десь зсередини цього хаосу почувся розлючений голос — той, хто спричинив навколишній безлад, тепер вимагав його припинити.