Клайв Баркер - Викрадач вічності

— А от я тебе слинити не збираюся! — почувся голос із куряви.

Наступної миті з неї виринув Венделл. Товстун усміхався від вуха до вуха.

— Як тобі це вдалося? — Венделл роззирнувся довкола. — Ти що, Дім по цеглинці розібрав?

— Десь так, — сказав Гарві, не в змозі приховати гордість.

З озера долинуло якесь ревіння.

— Що це? — стрепенувся Гарві.

— Вода витікає.

— З озера? Куди?

Венделл знизав плечима.

— А не байдуже? — мовив він. — Певно, до пекла.

Гарві не міг проґавити такого видовища. Він рушив до озера. Крізь куряву було видно, що воно перетворилося на вир, спокійні води закрутилися несамовитою спіраллю.

— До речі, а що з Гудом? — поцікавився Венделл.

— Його більше нема, — Гарві зачаровано дивився на водоверть. — І помічників його теж.

Щойно він це сказав, як хтось озвався:

— Не зовсім.

Гарві відвернувся від води. Серед руїн стояв Ріктус: його модний піджак висів дрантям, а обличчя було вкрите білим пилом. Він був схожий на клоуна, який завжди посміхається.

— Чого б це я отак узяв і пішов? — сказав Ріктус. — Я ж не попрощався.

У Гарві відвисла щелепа. Гуд зник, а з ним і всі його чари. Як же Ріктус вижив після загибелі хазяїна?

— О, я знаю, про що ти думаєш, — закихкотів Ріктус і поліз до кишені. — Чого я ласти не склеїв? Що ж, розповім. У мене був запасний план.

Він витяг з кишені скляну кулю. Вона сяяла так, наче в ній палала дюжина свічок.

— Поцупив у старого трохи магії, — вів далі Ріктус. — Вирішив перестрахуватися. Бо що як я йому обридну? Що як змилостивиться й вирішить покласти край моїм стражданням на цій грішній землі? Ну його в баню.

Ріктус підніс кулю до своєї хитрої пики.

— Енергії з цієї кулі вистачить років на двадцять, якщо не більше. Я збудую новий Дім і почну з того, на чому спинився Гуд. Ой, я тебе засмутив? Не бійся. У мене й для тебе місце знайдеться, — він поляскав себе по стегну. — Станеш моїм песиком. Полюватимеш за дітлахами й тягтимеш їх у Дім, до дядечка Ріктуса, — він знову ляснув по нозі. — До мене! Бігом! Швидко, бо зараз як розізлюсь і…

Він затнувся й зиркнув під ноги.

— О ні… — перелякано зашепотів Ріктус. — Благаю, я…

Однак він так і не договорив. З розвалин з’явилася велетенська рука з довжелезними пазурами й потягнула його під уламки.

— Моє! — почулося із землі. — Моє!

Гарві одразу впізнав Гуда — тільки в нього був такий огидний голос.

Ріктус борсався в кулаці хазяїна, намагаючись намацати якусь зброю. Та нічого годящого не знаходилося. У нього лишилося тільки одне — його балакучість.

— Це для вас, — вищав він. — Я беріг цю магію спеціально для вас!

— Брехло! — гаркнув Гуд.

— Чесно! Присягаюся!

— Дай сюди! Негайно!

— Куди покласти? — прохарчав Ріктус.

Хазяїн трохи послабив хватку, і Ріктус став на коліна.

— Сюди… — сказав Гуд.

Кігтем мізинця він тримав слугу за комір, а вказівним пальцем тицьнув на купу уламків.

— Лий на землю.

— Але ж…

— На землю , я сказав!

Ріктус стиснув сферу, і вона розкололася. Її сяйливий вміст заструменів на землю.

На мить усе стихло, а потім руїни здригнулися.

Ріктус зіскочив з кігтя, та накивати п’ятами не встиг. Уламки деревини та каміння почали збиратися докупи — туди, куди він щойно вилив рештки магії.

Дрібні трісочки злетіли в повітря. Ріктус ледь устиг прикрити голову, коли град з мотлоху посилився.

Гарві стояв осторонь і міг би запросто втекти. Та хлопчик знав: якщо він зараз дремене, то ворог оклигає і цю справу не буде завершено — згадка про Гуда постійно крутитиметься в голові, як невідчепний кошмар. І хай там що на нього чекає, краще зустрітися з Гудом віч-на-віч, аніж утекти і до самої смерті думати про різні страхіття.

Гуд не барився. Його рука стрімко сховалася під каміння. За мить земля розчахнулась, відкривши могилу серед уламків. З домовини вилізла горбата потвора.

Ріктус заверещав од жаху, та йому швидко стулили пельку. Істота блискавично схопила зрадника і, повернувши морду до Гарві, високо підняла свого слугу в повітря.

Нарешті зло, що побудувало Дім свят, явилося в людській подобі. Однак було воно не з плоті й крові — Гуд скористався залишками чарів, щоб створити собі нове тіло.

У розквіті своїх лихих сил Гуд був Домом. Тепер усе було навспак: залишки Дому стали паном Гудом.

Очі його були з розбитих дзеркал, а обличчя — з кам’яних уламків. Він мав гриву з гострих дерев’яних скалок і дерев’яні руки. Замість зубів у нього був потрощений шифер, а з пальців стирчали іржаві шурупи. Тіло вкривала накидка з гнилих портьєр, та однаково було видно, що в нутрощах потвори клубочиться темрява.