Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

Через три роки, відтоді, як переселилися, я технікум закінчив. Матір на той час уже поховали; повернувся я до сестри. Себто не зовсім повернувся; вирішувати треба було, як жити далі, куди податися, ну й узагалі…

Сестра мене на станції зустріла; поки автобус чекали, вона й каже;

— Ти не лякайся тільки. Василіск у мене живе.

Я мовчу. Не було такого, щоб василіски в людських селах жили. Бреше, думаю.

— Не брешу, — заперечує. — Сліпенький він. Сліпий. Його свої ж і вигнали. У мене живе. Сліпі — вони безпечні…

Мовчу.

Приїхали. Будинок новий, облаштувалася Надька затишно, нічого не скажеш; красу навколо створювати, це вона з пелюшок любила. Тільки сів я до столу — заходить. Ой леле, височенний — під балку, худючий, як вобла, шкіра як молоко, волосся безбарвне — альбінос… І окуляри чорні, ніби на пляжі. Непевно так, під стінкою, гуп — і всівся на краєчок ослона.

Придивився я — таки точно василіск. Чистокровний.

— Ну, Надько, — кажу згодом. — І де ж ти добро таке відкопала?

Надулася. Сидить, як помідорина; сопе. Як ото, бувало, у дитинстві, коли застукаєш її, коли сама із собою вголос розмовляє. Була в неї така звичка — зайти подалі в поле, деревам секрети нашіптувати, з мурахами в ігри гратися…

Сопе.

— Вибач, — мовлю, — коли щось не так сказав. Тільки дивно мені.

— Дивно, — говорить. — Чоловіків у нас мало, хто ж із вас у селі втримається… А ти на мене поглянь. Красуня, еге ж?

А таки-так. Заяча губа в неї від народження. Ряба, маленька, руда; вона мені сестра, то я якось і не задумувався…

— А він, — каже, — красень. І сильний. І не п’є… А що не зрячий… Так він наосліп пристосувався. І корову видоїть, і дров нарубає… І…

І зашарілася ще сильніш.

— Ну, — кажу, — твоя справа. Пробач…

— Пожаліла я його, — говорить тихо. — Свої його вигнали. Куди йому? Сліпий…

— Так, — кажу. — Звичайно.

І завели мову про мене. Де роботу шукати так як тепер бути; сестра взялася мене умовляти, щоб у селі залишився. Робота, мовляв, буде, місце хороше, мужчини дуже потрібні… Та й Варка за мною в’яне ще зі школи. Ну, про Варку я і без неї знав…

Поговорили.

Наступного дня і Варку зустрів. Як побачила мене, ледве з велосипеда не звалилася — пошту розвозила… Про те, про се, і теж давай розповідати, як тут у них добре, що чоловіки потрібні, а особливо з освітою, і який у неї будинок новий, і моторолер, і машину купити збирається…

Попрощались. Погнала на веліку так, що тільки вітер засвистів. А я далі пішов.

Вулиця нова, будинки однакові, з силікатної цегли. Дерев немає — лише гілочки, коли ще виростуть… Дім тепер тут. Батьківщина…

Хотів горілки купити — магазин зачинений. А тут і автобус під’їжджає; подумав я, плюнув під ноги, поїхав на станцію і купив квиток на останні гроші, на післязавтра — назад до міста…

Надьці нічого не сказав. Наступного ранку пішов подивитися, що тут за гори.

Благодать. Сонце світить; озеро поряд, на галявинці вівці пасуться, і Надьчин василіск сидить у темних окулярах, на дудочці тихесенько грає. Краса…

А в мене у нагрудній кишені квиток лежить.

А якщо, думаю, плюнути і квиток здати? Варка — красуня… Будинок — повна чаша, одна в батьків… Господарство буде, діти народяться, а моторолер я ще відтоді, як пацаном був, мріяв осідлати…

Дивлюся на гори і думаю.

Раптом — ніби холодом у потилицю. Обертаюся… Як же зуміли вони підійти так близько?! Брати лісові; нічого не бачу, тільки як ножі під сонцем горять. Сталеві леза…

Клянусь — нічого розумного подумати не встиг. Знаю, що життя мого півхвилини залишилося, і нічого не можу придумати, тільки про моторолер Варчин. Що не довелось на моторолері. Ось так.

І тут цей перший, котрий уже до мене з ножем підбігає — той перший підстрибує якось неправильно і валиться мені під ноги, я дивлюся на нього, ніж у руці сталевий, а сама рука… Прожилочками вже. Базальт. Я не зрозумів спершу… Камінь! Камінь! Пам’ятник лежить, руки розчепіривши, права нога носком у землю, ліва — п’ятою до неба…

Ті решта, які позаду бігли, ті раніш за мене все второпали. Вони ж поруч із василісками пліч-о-пліч живуть; раз — і немає нікого, тільки гілля на узліссі валандається, та кам’яний мужчина лежить, та окуляри чорні в траві валяються…

А очі в альбіноса червоні.

Це згодом уже знаючі люди мені сказали, що ніяких сліпих василісків у природі не існує й існувати не може. А тоді я тільки дивився йому в очі — та й усе. Свідків, окрім мене, немає; йому ж байдуже, скільки людино-каменів з обриву в озеро навернути — одного чи два…