Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

— Розібрали гравців! — репетував Вова.

— Не гальмуй! На швидкості! — кричав Сашко.

Рахунок був тисяча триста дев’яносто шість — тисяча триста дев’яносто вісім на користь команди Людовика, коли Мел витяг вогнемет…

Зі стелі зривалися краплі — важкі й прозорі та дуже холодні, порівняно з рештою води.

Пара густіла. Здавалося, що дивишся на світ крізь шкільну вимочку.

На Сашковому тілі не зосталося й сліду від кіптяви, а він усе тер і тер боки, плечі, спину. Обличчя. Коротко стриженого чуба.

— …А буває, сором зізнатися, — казав Вова. — Сором зізнатися людям, яку підлість зробив…

— Дурість, — підказав, поморщившись, Олег.

— Підлість, — хрипко відгукнувся Сашко. — Правильно Вован каже.

— А я вихованець дитбудинку, — з викликом докинув Олег. — Кому я потрібний?

— У тебе діти могли бути, — докірливо сказав Сашко.

— А могли й не бути, — огризнувся Олег. — Це ви, в кого мати там, батько, хто через жуйку повісився — ви дурні. А в мене іншої дороги не було… Хоч так, хоч сяк пришили б…

— Ти б рота затулив… Хто, ти сказав, через жуйку повісився?!

Антон потихеньку відійшов убік. Відвернувся обличчям до стіни.

Гаряча вода хльоскала по маківці.

…Не за один день. Повільно. Впродовж місяців.

Тоді ще був час.

Уже півроку відтоді, як Оленка вийшла заміж. Її живіт був, як величезний баскетбольний м’яч. Кумасі теревенили, що весілля сталося через те, що вона «влипла», і вмовляли Антона «не переживати». Бо, як мовиться, невелике щастя.

Антон слухав. Не кивав, але й не заперечував. Тільки потім, повернувши додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки.

Шкіра на обличчі невдовзі почала лущитися. Мати купила йому крем.

Мати дивилася нескінченні марудні серіали.

Він ішов на шкільний спортмайданчик і грав. Сам із собою. До шаленства. Закидав м’ячі у лисе, без сітки, кільце. Бив об асфальт. У темряві. Наосліп. Грав.

— Ти розумієш, що коли вилетиш з інституту, тебе відразу загребуть в армію?!

Він слухняно ходив на лекції. Нічого не розумів. Сидів, як опудало.

З нього кепкували — бо зріст. Кликали «кишкою», «шпалою», а втім, усіх баскетболістів дражнять однаково…

У глибокій шухлядці зберігалися їхні з Оленкою фотокартки — він їх не викинув. Ідіот.

Йому набридли материні докори. Йому набридли серіали. Він розумів, що сесії не складе.

У нього не було жодного друга.

Він був зайвий.

А мати того дня приготувала йому бутерброд з маслом і сиром. Заварила чай у маленькому термосі. І поклала яблуко.

Він не знав про це. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер про це дізнався.

Якби він відкрив сумку — це яблуко втримало б його.

— Мел…

— Так?

Антон зрозумів, що не зможе сказати приготовлену фразу. Очі в Мела були темно-зелені, грузькі, а кросівки білі, як яєчна шкаралупа.

— Я шкодую, — вимовив Антон. — Я каюся.

— У тім, що погано грав?

— Ні… У тім, що я…

І замовк.

— Ну? — ледь помітно підморгнув Мел.

— Я мерзотник! — майже викрикнув Антон. — Я зрадник…

— І що? — Мел посміхнувся.

Антон мовчав.

— Не має значення, — сказав Мел. — Я тобі не суддя. Тепер у тебе одне завдання й одна думка в голові: будь-що закидати м’яч у кошик. Це єдина розрада, яку я можу тобі запропонувати… Тож радій: іншим і такої не дано.

Антон збагнув зміст його слів значно пізніше.

Ігрове поле було місцем, що заміняє життя, а душова — аналогом смерті. Символом розпачу.

Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як спекатися від опікуна-захисника і «запропонувати» себе тому, хто розігрує. Як точніше зробити передачу. Як обвести. Як відібрати. Як закидати.

Буденна загибель що підстерігає його в момент результативного кидка, перестала лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, викликав жах, але до вогнеметів і Людовик і Мел удавалися за виняткових ситуацій. На очах Антона один раз спалили Сашка й один раз — Вову. Сам він такої долі поки що уникав.

Зате в душовій завжди пам’ятав, що трапилося. У душовій він повсякчас думав про маму та про червоне яблуко на споді спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як перемовляються хлопці в сусідніх кабінках, бачив зелений двір під ногами — і мамине обличчя, коли вона довідалася .

Про Оленку майже не згадувалося.

Вона, мабуть, уже народила. А може, минув лише один день… А можливо, сто років. І там уже немає нікого, хто його знав. І мама тепер вільна від…