Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

Антон уже був поруч із Сашком і бачив, як очі, що було закотилися повернулися на місце. Антон простягнув руку, але Сашко піднявся без його допомоги, хоча і надсилу. Випростався; носком кросівка пошпурив камінь з поля. Обережно помацав потилицю.

— Не стій! — роздратовано кинув Антонові. — Грай…

Антон здивовано глянув на Мела.

— Грай, Антошо, — лагідно сказав той. — Нічого страшного.

Антон роззирався, шукаючи погляди товаришів по команді. Хтось відвертався. Хтось посміхався.

М’яч знову був у грі. Команда супротивників майже одразу провела вдалу комбінацію, вивівши на кидок одного зі Славків, але той промахнувся.

Гра є грою; крізь потрясіння і крізь дзвін у вухах до Антона потроху поверталося відчуття поля, м’яча, команди. Він починав розуміти Вову, подумки добудовувати переможну комбінацію; він уплутався в боротьбу за м’яч, та зробив точну передачу Кості, одержав передачу у відповідь і одразу віддав м’яч Вові. Вова знову пішов на прорив, йому таки вдалося потягнути за собою Антонового захисника, Антон відкрився, Вова віддав пас, і Антон уперше від початку гри відчув справжній кураж. Рвонув, щоб забити м’яч зверху…

Він устиг побачити, що м’яч у кільці. І відразу — із запізненням — нахлинув біль; із плеча в Антона стирчав маленький дротик, схожий на швейну голку з головкою, одягненою в шовкову перуку.

Долаючи тьму перед очима, Антон вирвав голку. Крові було небагато й вона відразу запеклася.

Хтось аплодував. М’яч, який щойно побував у кільці, покотився за поле.

— Два-нуль, — задоволено сказав Мел. — Блискуче, Тошо.

Антон розгублено озирнувся.

— Грай, — швидко сказав Вова.

Антон нерозуміюче глянув на Мела.

— Годі згадувати про ту подряпину, — сказав Мел. — Ти ж закинув! Ми ведемо два-нуль. Давай закріпимо перевагу?

Гра почалася знову, але Антон уже не розумів її. Був спостерігачем. Бачив, як «жовті» рвуться до кільця, який запеклий опір чинять «зелені»; бачив, як Вова репетує на Ігоря. Бачив, як Олег іде в атаку, вистрибує на лінії штрафних для кидка, але замість того, щоб атакувати кошик, дає красиву передачу Сашкові, що на той час вивільнився від опіки. Сашко зметнувся над кільцем — у цю мить залізна кулька, підшипник від якогось велетенського колеса, вдарила його в скроню.

М’яч прокотився по ободу кошика, але всередину так і не потрапив, упав назовні; хтось — Людовик! — розчаровано вилаявся.

— Як і раніше два-нуль, — задоволено повідомив Мел.

Сашко підвівся з підмерзлого снігу. Сліпо оглянувся. Сковзнув поглядом по Антонові, але не побачив його.

— І знову м’яч у гру, — сказав Мел. — Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику — як і раніше, наосліп. Начебто перед очима в нього темно.

— Що з тобою, Антоне? Йде гра…

— Але я так не можу, — сказав Антон.

Людовик посміхнувся. Різко закинув голову, оселяючи на місце окулярчики. Труснув довгими тьмяним волоссям.

Мел підвів брови:

— А через «не можу»? Як тобі мама в дитинстві казала, коли ти відмовлявся від каші?

Слово «мама» було, як скрип заліза по склу. Антон смикнувся; Мел лагідно усміхався і дивився йому в очі.

Тоді Антонові — знову — захотілося сховатися. І від цього погляду, і від слова «мама», і від усього. Він підхопив м’яч; десь усередині в нього міцніло знання, що сховатися можна в грі. Йому захотілося закидати жовтогарячу кулю в кільце — захотілося так сильно, як хочеться іноді почухати сверблячий комариний укус.

Уперед. Удари м’яча об мерзлий сніг. Вова зрозумів його відразу ж — він чудово розігрує, Вова. Передача, ще передача, облудний рух; ривок, обведення, стрибок…

Щось вдарило Антона в спину. Він спіткнувся, розтягся на снігу; він не відчував свого тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із посередині там стирчить зараз руків’я важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо і підло, однак жорстоку гру нарешті закінчено…

— Чотири-нуль, — почулося здалеку і зверху.

— Це тільки початок, — пролунало у відповідь.

— Гарний початок… Ти бачиш, Лю, я був правий.

— Граємо далі…

— Граємо…

— …аємо…

Антон заплющив очі й чекав, поки настирлива луна у вухах стихне, поки настане остаточна тиша.

— Чого ти розлігся? — носком черевика несильно тицьнув його під ребро. — Вставай…

І Антон відчув, як зі спини в нього — вжжик! — над силу висмикнули ніж.

— Уставай-вставай… Підводься.

Його взяли за майку і потягли вгору; він зрозумів, що знову може рухати ногами й руками. Що спина глухо ниє, начебто по ній ударили зопалу держаком лопати. Був такий випадок колись у селі, сусід дуже розгнівався за обібране вишневе дерево і…