Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

А може, це навічно.

— Слухай, Сашко…

— Чого тобі?

— А що ці козли, в армії… що вони з тобою робили?

— Одчепися, — Сашко відразу оддалився, насупився і спохмурнів.

— Ти розумієш, — сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. — Адже мене ніхто… Я з тих, хто «через жуйку повісився». Тільки я не вішався. Я…

— Мало чого, — сказав Сашко. — Он Славко-молодший теж. У нього папаша був бізнесменом. Славко в Англії був, у коледжі… поки йому не набридло. Вибрав, розумієш, волю. І ти вибрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.

— А в тебе мама залишилася?

Сашко подивився вгору, не зажмурюючись під струменями води, начебто очі в нього були скляними:

— Хоч би справедливість була… А так — ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось… Я йому казав — ви ж усе про мене знаєте. Я ж не з жиру, а від розпачу… А він каже — ну то й що.

— Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав.

Ось уже другу гру він одверто саботував. Упускав м’яч. Промахувався з найвигідніших положень. Байдуже стежив за грою, ходив по майданчику пішки, як сторонній спостерігач.

— Що з тобою, ти перехотів грати? Набридло? Хочеш розпрощатися з хлопцями — і зі мною?

— Так, — сказав Антон.

— Що-о?!

— Я готовий піти на загальних підставах , — вимовив Антон, дивлячись Мелові поверх голови. — Це було б справедливо.

Мел помовчав. Взяв Антона за плече; його дотик був, як пещення гігантського богомола:

— Ти щось знаєш про справедливість? Поділися із мною. Бо я не знаю.

— Це Данилко, — сказав Людовик. — Чудово грає в нападі. Прошу любити й шанувати… Антоне, можна тебе попросити розім’ятися з Данилом один на один?

Хлопець був двометровий і дуже молодий. Років шістнадцяти, не старший. Насуплений. Напружений, але не зляканий. У гарній футболці відомої фірми.

— Давай, — Мел кинув Антонові м’яч. І поки той летів — Антон устиг зрозуміти, що Сашка більше не побачить.

«Що ти знаєш про справедливість?»

Чому — Сашко?!

Він, Антон, добровільно відмовився від потурання. А Сашко — той завжди боявся піти на загальних підставах …

«Людовик мене поміняє, хай тільки щось…»

І ось він, Антон, грає з якимось Данилком.

…Цей підліток був рішучий і самовпевнений. І на півголови за Антона вищий. Гра йшла по колу: Данилко притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знову: Данилко притискав Антона до лінії…

— Гаразд, — сказав Людовик. — Мел, Антоне, зачекайте мене трохи.

І пішов за огорожу — удвох із Данилком.

— Мінятиме, — сказав Мел.

— Що? — не зрозумів Антон.

— Цей не підходить.

— А чим йому не догодив Сашко?!

Мел знизав плечима:

— Адже це він собі вибирає гравців, а не я і не ти… Правда?

Тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем — це був Антонів ровесник, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.

Коли рахунок у новій грі досяг двох тисяч ста восьми — двох тисяч дев’яноста на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не бачив вогнемета, але знав, що він неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Був певен, що заб’є.

М’яч був жовтогарячий, а вогонь — білий. Якщо дивитися зсередини. Білий з тонкими чорними гілочками, схожими на кровоносні судини. І Антон біг і горів — довго, кілька нестерпних секунд.

У вогні згорталося листя каштана. І аркуші чиїхось листів — дитячий почерк; і обпливали, немов крижинки, кольорові та чорно-білі фотознімки…

Вони з Оленкою на морі. З «сувенірним» виднокраєм позаду. Оленка усміхається й обіймає Антона за шию.

Вона в тонкому халатику на мокре тіло.

Оленка…

«Мамо! Забери ти мене з цього табору. Тут нудно, о дев’ятій вечора — спати, і весь час іде дощ. І вожатий противний. Я чекаю тебе в неділю…»

Коли Антон зміг розплющити очі, у повітрі все ще пахнуло смаленим. І ноги в кросівках стояли навколо — у сірих і синіх кросівках; потім немов сяйнула яєчна шкаралупа, і білі, як пароплав у далекому морі, великі важкі кросівки випливли звідкись і зупинилися в Антона перед очима.

— Уставай, — сказав Мел.

Кіптява була усюди. І — запах.

— Тепер ти маєш уявлення про місце, куди так просився, — сказав Мел Антонові на вухо. — Тому зберися з силами і грай далі.

Вода стікала в заґратовану дірку посередині душової. Хлопці говорили впівголоса й обережно зиркали на Антона. Новенький — його звали Кирилом — сидів навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову.