Микол Остов - Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

— А наскільки далеко в минуле треба заглиблюватися? — обережно спитала Пайпер, вигнувши брову.

Пейдж знизала плечима.

— Настільки, наскільки можливо. Не думаю, що на нас чекає безліч цікавої інформації. Навпаки — це буде те саме, що шукати голку в копиці сіна.

— Хороший план, нічого сказати! Точніше — хороший початок, — іронічно мовила Фібі, підбадьорливо похлопавши Пейдж по плечу. — Значить так: я буду або за комп’ютерами, або… — вона вказала пальчиком з бездоганним манікюром, — там, біля тих полиць.

— Мені здається, що тут має бути кілька спеціальних комп’ютерів, у пам’яті яких зберігаються муніципальні архіви, — зробила припущення Пейдж. — Можна спитати про це оту жіночку за конторкою.

Пайпер поглянула на мініатюрну бібліотекарку. Її маленька сива голівка ледь виглядала з-за конторки.

— Ця жінка має знати, де знаходяться ті чи інші відомості, — зауважила вона. — Це полегшить нашу роботу.

— І не треба недооцінювати важливість випадкової та несистематизованої інформації, — додала Пейдж.

— А ти чим займешся? — спитала її Фібі. — Як ми тебе знайдемо, коли виникне потреба? Мабуть, працівники бібліотеки мають якусь свою спеціальну «систему сповіщення».

— О, я займуся застарілими носіями інформації, — відповіла Пейдж, кивнувши на сходи. — Нагорі у них зберігаються мікрофільми, на яких задокументовано всі газетні статті про цей регіон за увесь час. Хтозна, може я відкопаю там щось про наш будинок.

— А звідки ти так добре знаєш бібліотеку, — поцікавилася Пайпер.

— Не забувай, що я вже не працюю повний робочий день і тому маю достатньо вільного часу, — нагадала їй Пейдж.

— Ну от — хоч одну ніч прожили без химерних халеп, — з усмішкою сказала Пайпер, поглянувши на Лео, і взяла в руки ранкову газету.

За сніданком вони насолоджувалися незвичним спокоєм, утішаючись тим, що протягом принаймні останніх шістнадцяти годин Холівелл Менор ніяк не виявляв своєї зіпсутої химерної вдачі. Але оскільки нових коників можна було чекати кожної миті, то конче необхідно було насолодитися цим коротким перепочинком. Здавалося, навіть малий Ваят це добре розумів — цілу ніч він міцно спав і жодного разу навіть не писнув. А тепер він весело лупцював кулачком по грудочкам каші на столику.

— Авжеж, — погодився Лео. — Ми провели ніч без пригод, а це уже добра новина. Поганою ж новиною є те… що ніч минула тихо і без пригод.

— Ти хочеш зіпсувати мені настрій? — напівжартома спитала його Пайпер. — Та годі тобі, я розумію, що ти маєш на увазі, — мовила вона поблажливо, спіймавши стурбований погляд Лео. — Це як у фільмі жахів, коли школяр каже своїй худорлявій подрузі-білявці: «Усе нормально, скрізь тихо», а вона йому відповідає…

— …А вона відповідає: «Аж надто тихо», — підколола її Пейдж, заходячи в кухню, щоб налити собі склянку апельсинового соку. — День чудес! Що я бачу — свіжовичавлений сік! — вигукнула вона із приємним здивуванням. — Хтось із нас добре виспався, це точно!

— За це і вип’ємо, — кивнула Пайпер Пейдж і піднесла склянку вгору. — Але вираз «аж надто тихо» мені щось не дуже подобається в нинішньому контексті.

— Я розумію тебе, — кивнула головою Пейдж, — але поки ми не розберемося з тим, що «накопали» вчора у бібліотеці, не слід відкидати можливість будь-яких сюрпризів. Вибач, сестро. Дуже хотілося, щоб було по-іншому, але нічого не вдієш.

— Між іншим, Фібі на радощах, що добре виспалася, чкурнула вдосвіта до свого офісу, — повідомила Пайпер. — Щось пов’язане з необхідністю здійснювати «особисті контакти».

— А, розумію, що це таке, бо знаюся на канцеляриті… — сказала Пейдж. — До речі, з нашим хаотичним розпорядком дня втриматися на повноцінній роботі майже неможливо. Тому я навіть припинила шукати собі «дорослу» роботу. — Щира посмішка Пейдж лише підтвердила її впевненість у правильності такого підходу.

— Хай там як, але Фібі сказала, що має розібратися з купою листів від читачів газети, але пообіцяла віднайти час, щоб переглянути результати свого дослідження, — сказала Пайпер. — Мені й самій треба впорядкувати свої стоси роздруківок, зроблених учора.

— Я вже поклав їх на стіл у їдальні, люба, — запопадливо зазначив Лео. — Гаразд, гаразд — я перенесу їх на столик у вітальню, — пробелькотів він, зустрівши невдоволений погляд дружини.

— Дякую, мій любий. Бо якщо у мене знову трапляться фантомні перейми, то це вже буде занадто. Я і близько не підійду до їдальні, поки ми не викинемо всю нечисть з нашого будинку.