Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Я вийшов з кухні в коридор і зупинився перед батьковим кабінетом. Тато був у душі на другому поверсі — рідкісна мить, коли його можна було зустріти десь поза кабінетом. Тож двері, певно, зачинені. Він завжди зачиняв їх після того випадку з рукописом.

Я скосив оком на ручку дверей, а потім оглянув обидва кінці коридору. Намагаючись утримати піраміду з печива й молока, я потягнувся до ручки, але не встиг її торкнутися, як почув клацання незачиненого замка. Двері відчинилися самі по собі, ніби хтось відімкнув їх для мене зсередини. Печиво впало на підлогу.

Місяць тому я б нізащо у це не повірив, але тепер знав: ось це і є Гатлін. Не той Гатлін, у якому я жив раніше, а інший Гатлін, який, вочевидь, весь цей час приховував свою суть. Місто, у якому мені сподобалася дівчина з роду чародіїв, у якому мене виховувала економка, що ворожила на курячих кістках і викликала на болоті духів померлих пращурів; місто, у якому навіть мій тато поводився, як вампір.

До цього в Гатліні не існувало нічого незвичайного. Кумедно, коли проживаєш усе життя з заплющеними очима.

Я прочинив двері — повільно, обережно. Крізь щілину мені було видно лише частину кабінету, край вбудованих полиць, заставлених маминими книжками й мотлохом часів Громадянської війни, який вона назбирала звідусіль. Глибоко вдихнувши, я втягнув носом запах кабінету — і зрозумів, чому тато ніколи з нього не виходить.

Мені здавалося, що я бачу її — скрутилася у кріслі біля вікна чи схилилася за друкарською машинкою в протилежному куточку кімнати. Здавалося, що я лишень відчиню двері — і вона буде тут… От тільки не чув я клацання клавіш і знав, що її тут немає і не буде більше ніколи.

Книжки, які я шукав, лежали на цих полицях. Якщо хтось і знав більше про історію нашого району, ніж Сестри, то це була моя мама. Я ступив уперед, відчинивши двері ще на кілька сантиметрів.

— Святий Боже і всі, що на небі, Ітане Вейт, якщо ти ще бодай крок зробиш, батько дасть тобі наступного тижня добрячого прочухана!

Молоко мало не випало у мене з рук. Це була Амма.

— Я нічого не робив. Двері були відчинені.

— Як тобі не соромно! Жодна примара в Гатліні не насмілиться зайти в кабінет твоїх батьків, хіба що то буде дух твоєї мами власною персоною.

Амма говорила зі мною без жартів. З її погляду мені здалося, що вона хоче щось мені сказати, можливо, навіть правду. Хтозна, а раптом двері мені дійсно відчинила мама?

Одне було зрозуміло: щось або хтось дуже хотіли, аби я увійшов до цього кабінету, так само, як хтось інший волів тримати мене від нього якнайдалі.

Амма гримнула дверима й замкнула їх, діставши з кишені ключ. Я почув, як клацає замок, і зрозумів, що мій шанс зник так само швидко, як і з’явився. Амма схрестила руки.

— А хіба ти не повинен учитися? Вам що, нічого не задавали?

Я кинув на неї роздратований погляд.

— Знову підеш у бібліотеку? Ви з Лінком уже закінчили ту доповідь?

І ось тут до мене дійшло.

— Ага, бібліотека. Насправді я саме туди збирався, — я миттю поцілував Амму в щоку й чкурнув геть.

— Передавай вітання Маріан і не думай спізнюватися на вечерю.

Стара добра Амма. У неї на все була відповідь, навіть якщо вона не знала самого запитання і навіть якщо не надто збиралася відповідати.

Ліна чекала на мене на стоянці районної бібліотеки Гатліна. Потрісканий асфальт досі блищав краплями дощу. Незважаючи на те, що до закриття бібліотеки залишалося ще дві години, катафалк був єдиним автомобілем на стоянці, окрім добре знайомого старого бірюзового пікапа. Чесно кажучи, Гатлін не мав потреби у великій бібліотеці. Історією інших міст ми цікавилися мало, якщо не сказати, що не цікавилися взагалі. А якщо ваш дідусь чи прадідусь і приховали від вас якусь таємницю, то скоріше за все, знати її вам і не потрібно.

Ліна стояла, прихилившись до стіни бібліотеки, і щось писала у своєму записнику. На ній були рвані джинси, величезні непромокальні черевики на товстій підошві та м’яка чорна футболка. У її волоссі губилися ледь помітні косички, і в цілому на вигляд вона була майже як звичайна дівчина. Але я навряд чи хотів, щоб вона була звичайною. Мені знову закортіло її поцілувати, але я знав: ще не час. Якщо Маріан знайде відповіді на наші питання, можливостей цілувати Ліну буде значно більше.

Я знову згадав баскетбольні прийоми. Перехват. Точно.

— Ти справді гадаєш, що ми прийшли за адресою? — запитала Ліна, дивлячись на мене поверх записника.