Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Ще й до правильного адресата, — потягнув я її за руку.

Сама по собі бібліотека була дуже гарна. У дитинстві я провів тут не один день і успадкував від матері ставлення до бібліотеки, як до храму. На відміну від ровесниць, цій споруді пощастило пережити Марш Шермана [13] Марш Шермана до моря — похід армії Союзу під очільництвом генерала Шермана до узбережжя Атлантики в листопаді-грудні 1864 року. Під час цієї операції відбувся підпал численних плантацій Півдня. і Великий вогонь. Разом з Історичним товариством бібліотека Гатліна була найстарішою будівлею міста. Звісно, не беручи до уваги маєток Рейвенвуд. Бібліотекою став поважний двоповерховий будинок у вікторіанському стилі, у якого де-не-де облазила біла потріскана фарба, а вікна та двері ховалися за багаторічним плющем. Тут пахло старою деревиною і креозотом, твердими палітурками і пожовклим папером, який, на мамину думку, був запахом часу.

— А чому бібліотека?

— Справа не в бібліотеці, а в Маріан Ашкрофт.

— Бібліотекарці? Подрузі дядька Мейкона?

— Маріан була найкращою подругою моєї мами і проводила разом з нею дослідження. Вона — єдина людина, яка знає про Гатлін не менше за маму й уже точно більше за всіх його мешканців.

Ліна кинула на мене скептичний погляд.

— Більше за дядька Мейкона?

— Ну гаразд. За будь-якого смертного в місті.

Я ніколи не міг уторопати, що такі як Маріан роблять у такому містечку, як Гатлін. «Те, що ти живеш у Богом забутому місті, — казала Маріан, перекушуючи разом із мамою бутербродами з тунцем, — не означає, що ти не можеш вивчати його історію».

Її слова були для мене китайською грамотою, як, у принципі, у половині випадків нашого з нею спілкування. Можливо, саме тому мама й Маріан так швидко знайшли спільну мову — маму в половині випадків я не розумів теж. Як я вже й казав, Маріан була найрозумнішою й далеко не пересічною людиною в місті.

Коли ми увійшли до порожньої бібліотеки, Маріан блукала між книжкових стелажів босоніж, у самих панчохах, підвиваючи щось собі під ніс, як божевільна з грецьких трагедій, котрі вона любила цитувати.

Оскільки до бібліотеки майже ніхто не заходив (окрім хіба що тіточок з ДАР для перевірки сумнівної генеалогії), Маріан могла робити все, що їй заманеться.

Я пішов на голос, що лунав з глибини книжкових полиць.

— «Не чула ти нічого?..»

Потім звернув до стелажів художньої літератури. Маріан стояла там, погойдуючись зі стосом книжок у руках і дивлячись крізь мене.

— «І не знаєш ти..»

Ліна зупинилася за мною.

— «Що зловорожа доля…»

Маріан перевела погляд на Ліну, дивлячись поверх окулярів у квадратній червоній оправі.

— «…наших друзів жде…» [14] Софокл, «Антігона», пер. Бориса Тена.

Маріан була тут, але не з нами. Я добре знав цей погляд, і я знав, що вона здатна підібрати цитату до будь-якої події, от тільки ніколи не промовляє їх навмання. Яке лихо загрожувало мені або комусь із моїх друзів? Якщо ця людина — Ліна, то можна було би про це й не казати.

У переліку багатьох прочитаних мною книжок не було грецьких трагедій.

— «Цар Едіп?» — обійняв я Маріан разом зі стосом книжок. Вона притисла мене так сильно, що я ледь міг дихати, а у ребра мені вп’ялася непід’ємна біографія генерала Шермана.

— «Антігона», — вимовила Ліна з-за моєї спини.

«От хвалько!»

— Дуже добре, — Маріан посміхнулася Ліні через моє плече.

Я скривився до Ліни, а вона знизала плечима:

— Навчалася вдома.

— Завжди приємно зустріти молоду людину, яка знає «Антігону».

— Я лише пам’ятаю, що вона хотіла поховати мертвих.

Маріан всміхнулася до нас обох. Потім переклала половину книжок мені в руки, а другу половину віддала Ліні. Коли вона усміхалася, то була як дівчина з обкладинки. У неї були білі зуби й гарна смаглява шкіра, вона більше нагадувала модель, ніж бібліотекарку. Її екзотична врода була наслідком змішаної спадковості: в родоводі Маріан можна було простежити всю історію Півдня, знайти пращурів з Вест-Індії, Карибських островів, з Англії, Шотландії, навіть з Америки — усе було так заплутано, що довелось би переворушити цілий ліс генеалогічних дерев, щоб знайти її коріння.

І хоча ми, зі слів Амми, мешкаємо на південь від краю світу, Маріан Ашкрофт була одягнена як викладач престижного університету. Її вбрання, прикраси, фірмові шарфи у яскравих візерунках — все це, здавалося, було привезено невідомо звідки й чудово доповнювало її невимушено стильну коротку стрижку.