Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Й от тепер у приватному архіві був я, щоправда, без мами і тата, і навіть без порції морозива. Деякі зміни відбувалися занадто швидко, особливо для міста, яке ніколи не змінювалося взагалі.

Це була темна задушлива кімната без жодного вікна, оббита вагонкою і розташована в одній з найстаріших будівель міста. У центрі кімнати паралельними рядами стояли чотири дубові столи. Стіни були вщент заставлені книжками: «Артилерія Громадянської війни й боєприпаси», «її величність бавовна: біле золото Півдня». З висувних шухляд металевого стелажа стирчали рукописи, а меншу кімнатку в глибині архіву переповнювала картотека.

Маріан заметушилася біля чайника й електричної плитки. Ліна підійшла до стіни, де висіли струхлявілі засклені мапи Гатліна — мабуть, ровесниці Сестер.

— Дивись — Рейвенвуд, — Ліна провела пальцем по склу. — А це — Ґрінбраєр. На цій карті набагато краще видно межі маєтків.

Я пройшов у найвіддаленіший куток кімнати, де стояв самотній стіл, вкритий тонким шаром пилу й павутиння. На ньому розгорнув свої сторінки старий статут Історичного товариства з обведеними іменами й устромленим між сторінками олівцем. Зроблена з кальки мапа була накладена на мапу сучасного Гатліна, начебто хтось задумав викопати старе місто з-під нового. А поверх усього цього лежала світлина портрета з передпокою в будинку Мейкона Рейвенвуда.

Жінка з медальйоном.

«Женев’єва. Це має бути Женев’єва. Ми повинні сказати їй, А. Ми повинні запитати».

«Ні, не можна. Ми не можемо нікому довіряти. Ми навіть не знаємо, чому в нас бувають видіння».

«Ліно. Довірся мені».

— А що це тут таке, тітко Маріан?

Поглянувши на мене, вона помітно засмутилася:

— Це був наш останній проект. Наш з твоєю мамою.

«Навіщо мамі знадобилася фотографія картини з Рейвенвуда?»

«Не знаю».

Ліна підійшла до столу й узяла світлину.

— Маріан, а що ви збиралися робити з цією картиною?

Маріан передала нам по чашці чаю на блюдці. Це була ще одна заморочка Гатліна: блюдцями користувалися завжди.

— Ліно, тобі має бути знайома ця картина. Вона належить твоєму дядькові Мейкону. Взагалі-то він сам надіслав її мені.

— Але хто ця жінка?

— Женев’єва Дюкейн, але я гадала, ти й сама це знаєш.

— Насправді ні.

— Хіба дядько нічого не розповідав тобі про твій рід?

— Ми з ним не дуже-то говоримо про померлих родичів. Ніхто не хоче ворушити тему моїх батьків.

Маріан підійшла до однієї з шухляд і заходилася щось там шукати.

— Женев’єва Дюкейн була твоєю пра-пра-прапрабабусею. І непересічною особистістю, між іншим. Ми з Лайлою вивчали родовід Дюкейнів, твій дядько Мейкон допомагав нам із проектом до самої…— вона опустила очі. — До минулого року.

Мама була знайома з Мейконом Рейвенвудом? Я гадав, він дізнався про неї лише з її робіт.

— Тобі варто знати своїх пращурів, — Маріан перегорнула кілька зжовтілих сторінок пергаменту, і перед нами постало родинне дерево Ліни поруч з родоводом Мейкона.

— Дивно, — вказав я на Лінине древо пальцем. — У всіх жінок у вашій родині прізвище Дюкейн, навіть у заміжніх.

— Такий уже у нас звичай. Жінки зберігають дівоче прізвище навіть після того, як виходять заміж. Так було завжди.

Маріан перегорнула сторінку і подивилася на Ліну:

— Так зазвичай роблять у родинах, де вважають, що жінки наділені особливою силою.

Я хотів змінити тему. Я не збирався заглиблюватися в історію могутніх жінок у родині Ліни в присутності Маріан, тим більше що Ліна точно була однією з них.

— Чому ви з мамою вивчали дерево Дюкейнів? Що ви досліджували?

Маріан розмішала чай.

— Цукру?

Я кинув цукор у чашку, а Маріан відвела погляд.

— Насправді нас більше за все цікавив цей медальйон, — вказала вона на іншу фотографію Женев’єви, де та була з медальйоном.

— І цікавила одна історія. Взагалі досить звичайна, любовна, — вона сумно усміхнулася. — Твоя мама була романтиком, Ітане.

Я зустрівся поглядом з Ліною. Ми обоє знали, що Маріан збирається нам розповісти.

— Вам обом буде цікаво, бо ця розповідь стосується і Бейтів, і Дюкейнів: солдата Конфедерації й чарівної господині Ґрінбраєра.

Видіння. Полум’я. Остання мамина книжка виявилася про те, що ми бачили на власні очі: про Женев’єву й Ітана — про пра-пра-прапрабабцю Ліни й мого двоюрідного пра-пра-прапрадідуся.