Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Гадаю, ми обоє розуміли, що ось так, у Ліниній спальні, можливо, обіймалися востаннє. А що поробиш? Усе склалося так, як склалось, і якщо сьогодні наш останній день, ми мали насолодитися бодай ним.

Насправді я відчував і страх, і піднесення водночас. Ще навіть не прийшов час вечері, а день цей уже був найпрекраснішим і найжахливішим за все моє життя.

Коли ми спускалися вниз, я узяв Ліну за руку. Долоня була теплою, а це означало, що Ліні стало краще. На її шиї виблискували прикраси, а у повітрі над нами горіли свічки. Ми проходили повз них і крізь них, і я все ніяк не міг звикнути до того, що у Рейвенвуді з’явилося стільки світла. На якусь мить мені навіть здалося, що я на справжньому дні народження, який люди святкують з радістю і легким серцем. Проте тільки на мить.

Потім я побачив Мейкона й тітку Дел — вони теж тримали свічки, а позаду них будинок потопав у темряві й тінях. Там ходили інші силуети, що теж тримали каганці. Ба гірше — Мейкон і Дел були вдягнуті у довгі темні плащі, як служителі таємного ордена чи друїдські жерці. Словом, усе це жодним чином не нагадувало святкову вечірку. Радше моторошний ритуал смерті.

«Хо-хо, з днем народження! Не дивно, що ти хотіла залишитися в кімнаті».

«Тепер ти мене розумієш».

Зупинившись на останній сходинці, Ліна обернулася до мене. У прикиді зі старих джинсів і моєї спортивної кофти (завеликої на неї) вона була ніби не звідси. Навряд чи вона взагалі коли-небудь одягалась ось так. Гадаю, їй хотілося до останнього мати при собі щось від мене.

«Не бійся. Це прості чари, що вбережуть мене до сходу місяця. Обрання не може відбутися раніше».

«Я не боюся, Л.».

«Я знаю, то я до себе».

Ліна відпустила мою руку і зійшла зі сходів. Ледь торкнувшись чорної блискучої підлоги, вона змінилася: довгий чорний чарівний плащ сховав вигини її тіла, чорнота волосся й одягу злилися в суцільну тінь від маківки до п’ят, залишивши тільки обличчя, біле і блискуче, як сам місяць. Вона перевірила ланцюжок — золота мамина каблучка була на місці, і я сподівався, що вона нагадуватиме їй, що я поряд. Так само, як і вірив, що поряд мама, котра весь цей час намагалася нам допомогти.

«А що буде далі? Сподіваюся, не шалена поганська оргія?»

Ліна ледь не луснула зо сміху, а тітка Дел кинула на неї наляканий погляд. Ріс заспокійливо провела рукою по материній накидці, а Раян теж почала гиготіти.

— Опануйте себе, — шикнув Мейкон.

Посміхнувся і Ларкін, що примудрявся залишитись у чорній мантії таким самим стильним, як у шкіряній куртці. Ліна загигикала у накидку, потроху вгамовуючи сміх.

У колі їхніх свіч я роздивився обличчя: Мейкон, Дел, Ліна, Ларкін, Ріс, Раян і Барклі. Були також менш знайомі мені родичі: Арелія — матір Мейкона, і ще якась засмагла жінка поважного віку. Та навіть звідти, звідки я спостерігав чи, точніше, намагався спостерігати за ритуалом, я помітив, що ця жінка надзвичайно схожа на свою онуку. Усе стало ясно.

Ліна побачила її теж.

— Бабусю!

— З днем народження, сонечко!

Коло розпалося, коли Ліна кинулася в обійми сивочолої гості.

— Я й не чекала, що ти приїдеш!

— А як же інакше? Я хотіла тебе здивувати. З Барбадосу сюди недалеко — умить долетиш.

«Умить — це буквально? Хто вона? Ще одна мандрівниця чи інкуб, як Мейкон?»

«Часта пасажирка „Юнайтед Ерлайнз“».

Я відчув Лінине тимчасове просвітління, однак мені цей день народження видавався дедалі дивнішим. Мого батька можна назвати божевільним, мати (нібито) померла, а жінка, яка мене виростила, непогано розуміється на вуду. Але й це ще не все. Тепер, стоячи у колі членів чародійського братства, мантій і свічок, я шкодував, що Амма не дала мені усіх потрібних знань. Я б хотів розуміти, що відбувається, а не просто чекати на чергову порцію заклинань і латини.

Мейкон зробив крок у коло. Пізно. Доведеться просто чекати. Піднісши угору свічку, він проказав:

— Cur Luna hac Vinctum convenimus?

Тітка Дел стала поряд. Її свічка спалахнула, коли вона піднесла її догори.

— Чому цього місяця заговір починаємо? — переклала вона.

Коло співучо відповіло, високо тримаючи свічі:

— Sextusdecima Luna, Sextusdecimo Anno, Illa Capietur.

Ліна вторила їм англійською. Її свічка спалахнула так сильно, що вогонь мало не обпалив їй обличчя.

— Шістнадцятого місяця, шістнадцятого року її буде обрано.

Ліна стояла посеред кола з високо піднятою головою. Її обличчя зусібіч освітлювали свічки, а вогник її каганця став навдивовижу зеленим.