Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Вона задумливо споглядала коробочку, нібито намагаючись до останнього відтягнути момент відгадки. Я збагнув, що сьогодні фактично це міг виявитися її єдиний подарунок. Окрім, звісно, вечірки-сюрприза, про яку я теж намагався не казати їй до останнього.

«Вечірка-сюрприз?»

«Ой».

«Ти, мабуть, жартуєш».

«Скажи про це Ридлі й Лінку».

«Та ти що? Що ж, сюрприз вдалий, але вечірки не буде».

«Краще відкрий коробку».

Кинувши на мене промовистий погляд, вона розгорнула подарунок, випромінюючи ще більше світла. Дивно, адже мій сюрприз не мав до цього жодного стосунку. Її лице подобрішало, і я знав, що розпитувань про вечірку поки що не буде. Таки спрацювало. Дівчата й коштовності. Хто б знав, але Лінк врешті-решт мав рацію.

Вона тримала в руках тонкий сяючий ланцюжок, з якого звисала каблучка. Різьблене кілечко з трьох видів золота — світло-рожевого, жовтого та білого, переплетених між собою.

«Ітане! Мені дуже подобається!»

Вона поцілувала мене, напевно, сотню разів, а я почав говорити, коли вона ще торкалася моїх губ. Я відчував, що повинен розповісти їй усе до того, як вона одягне ланцюжок, до того, як щось станеться.

— Це мамина каблучка. Дістав з її старої скриньки з коштовностями.

— Ти точно хочеш подарувати її мені? — запитала вона.

Я кивнув. Я не міг удавати, що це для мене неважливо. Ліна знала, як я любив маму, а тому це означало для мене все. Мені стало легше від того, що ми обоє це розуміємо.

— Тут немає коштовного каміння чи діамантів, але це дуже важлива для мене річ. Я певен, що мама була б не проти, аби я віддав каблучку тобі, тому що… ну, ти розумієш.

«Що?»

«Ну…»

— Ти хочеш, щоб я вимовив це по літерах? — мій голос тремтів і звучав дуже дивно.

— Прикро зізнатись, але з грамотністю в тебе не дуже.

Вона розуміла, що я уникаю відповіді, але все одно змушувала мене говорити. Мені більше подобалося, коли ми спілкувалися мовчки; подумки такому хлопцю, як я, висловитися набагато простіше. Я прибрав з її шиї волосся і застібнув ланцюжок. Він ліг, виблискуючи, понад тим намистом, яке вона не знімала ніколи.

— Тому що ти для мене особлива.

«Наскільки?»

«Мені здається, що відповідь висить у тебе на шиї».

«У мене на шиї багато чого висить».

Я торкнувся її намиста з амулетами. На вигляд — справжнісінький дріб’язок, та й більшість амулетів — дійсно найважливіший дріб’язок на світі. Сплющене пенні з діркою — з автомата біля ресторанчика навпроти кінотеатру, куди ми ходили на наше перше побачення; шматочок пряжі з її червоного светра, який вона одягнула на стоянку за водонапірною баштою і який постійно нагадував про суто нашу, секретну пригоду; срібний ґудзик, котрий я дав їй на удачу перед засіданням дисциплінарного комітету; мамина зірочка зі скріпки.

«Тоді ти вже знаєш відповідь».

Вона потягнулася, щоб знову поцілувати мене — поцілувати по-справжньому. Це був такий поцілунок, який важко назвати звичайним. У ньому сплелося все — долоні та ступні, шиї і волосся; ковдра сповзла на підлогу, шибки повернулись у вікна, на місце став комод, розвішався одяг на вішаки, — цей поцілунок зігрів крижану кімнату. У маленькому холодному коминку спалахнуло полум’я, але навіть його не можна було зрівняти з тим жаром, який охопив моє тіло. Моїм тілом пробігав струм, якого я зроду не відчував, а серце прискорило стук.

Я засапано відхилився.

— І де Раян, коли вона тобі так потрібна? Нам час з’ясувати, що робити далі.

— Не переживай, вона внизу.

Ліна пригорнула мене до себе, і вогонь у коминку затріщав сильніше, загрожуючи розірвати димохід полум’ям і димом.

Можу сказати вам, так спрацювали коштовності. І, звісно, кохання.

І можливо, ще трохи — небезпека.

— Йду, дядьку Мейконе! — Ліна обернулася до мене й зітхнула. — Схоже, більше нема куди тягнути. Час спускатися до родини.

Вона подивилася на двері, й замок відімкнувся сам по собі. Я гладив Ліну по спині, не приховуючи смутку. Усе закінчилося.

Коли ми вийшли з Ліниної кімнати, вже сутеніло. Ще в обід я гадав, що нам доведеться крадькома спуститися на кухню, однак Ліна просто заплющила очі — і за мить візочок з їжею з’явився прямісінько посеред спальні. Непогана доставка! Напевно, навіть Кухня співчувала їй сьогодні. Або ж не могла протистояти новоявленим Ліниним силам, яким не опирався і я. Шоколадних млинчиків у шоколадному сиропі я з’їв, запиваючи какао, стільки, що вистачило б іще на одного Ітана Бейта. Ліна перекусила бутербродом і яблуком, і все це довершили поцілунки.