Маргарет Штоль - Чарівні створіння

І пісня тривала.

Востаннє, коли я був у Ліниній кімнаті, її стелю вкривали хаотичні описи її найпотаємніших думок. Сьогодні вся можлива поверхня чорніла цілком розбірливими написами: Самотність тримає того, кого ти любиш, / коли ти знаєш, що можеш більше його не втримати. Це було написано по периметру стелі, а на стінах читалось: Навіть загублене в темряві, / моє серце зможе тебе відшукати. На дверях: Душа вмирає у долоні того, хто її тримає. На дзеркалах: Якби я могла втекти у надійний захисток, / я б зробила це вже сьогодні. Навіть комод був списаний фразами: Tyт мене знайшов найтемніший день. / Ті, хто чекає, спостерігатимуть. І ще одне речення, що підсумувало все: Як утекти від себе?

Я міг прочитати її історію з цих слів, почути з пісні.

Потім електрогітара уповільнила гру, і я почув нові рядки — закінчення пісні. Нарешті хоч щось отримало завершення. Слухаючи, я намагався не думати про сни, де ми боролися з брудом, вогнем, водою і вітром.

Гітара замовкла, і ми зупинилися в тиші.

— Як ти гадаєш…

Ліна затулила мій рот долонею — вона не хотіла чути ані слова. Я ще ніколи не бачив її такою: навколо неї витав холодний вітер, огортаючи її тіло і вилітаючи у відчинені двері за моєю спиною. Я не знав, від чого почервоніли її щоки — від холоду чи від сліз, але й не став питати. Ми лягли на Лінине ліжко і згорнулися в тісний клубок, аж доки не можна було зрозуміти, чиї руки й ноги були чиїми. Ми не цілувалися, але відчуття були подібні. Тієї миті ми стали ближчі одне до одного настільки, наскільки я ніколи не міг собі уявити.

Гадаю, що саме це відчуваєш, коли втрачаєш кохану людину. Навіть коли досі тримаєш її у своїх обіймах.

Ліна тремтіла. Можна було відчути кожне її реберце, кожну кісточку її тіла, і здавалося, що її рухи непідвладні думкам. Я забрав руку з її шиї і потягнувся по стьобану ковдру в ногах ліжка, щоб накритися нею. Ліна притулилася до моїх грудей, і я вкрив нас якнайщільніше. Тепер ми з головою заховалися у маленьку темну печеру, де було місце лише для нас двох.

Наш захисток зігрівся теплом подихів. Я поцілував холодні Лінині вуста, і вона відповіла на мій поцілунок. Повітря між нами наелектризувалося, і Ліна сховала обличчя в ямку на моїй шиї.

«Як ти думаєш, ми можемо залишитися так назавжди, Ітане?»

«Ми можемо зробити все, що ти хочеш. Це ж твій день народження».

Я відчув, як вона напружилася в моїх руках.

«Не нагадуй мені».

«Але я приніс тобі подарунок».

Вона підняла ковдру, щоб впустити трохи світла.

— Подарунок? Але я ж просила, щоб ти нічого не приносив…

— А з яких це пір я дослухаюся до того, що ти мені кажеш? Крім того, Лінк завжди казав мені: коли дівчина просить не купувати їй на день народження подарунок, то це означає, що ти обов’язково маєш його купити, та ще й коштовний.

— Не всі ж дівчата однакові.

— Добре, забудь.

Вона опустила ковдру і знову занурилася в мої обійми.

«То він такий?»

«Який?»

«Коштовний?»

«А я гадав, що тобі не потрібен подарунок».

«Мені просто цікаво».

Потайки посміхнувшись, я стягнув ковдру. Нам обом одразу стало холодно, а тому я хутко дістав з кишені джинсів маленьку коробочку і знову пірнув до Ліни. Аби вона розгледіла подарунок, я лишень трішки підняв край укривала.

— Опусти, холодно!

Я виконав її прохання, і навколо нас знову стало темно. Коробочка засвітилася зеленим, і я побачив тонкі Лінині пальці, що розв’язують сріблясту стрічку. Світло поширювалося, відливаючи яскравістю і теплом, аж доки Лінине обличчя не з’явилося навпроти мене в ореолі його тьмяного блиску.

— Це щось новеньке, — усміхнувсь я, дивлячись на неї в смарагдовому мерехтінні.

— Я знаю. Це триває цілісінький день з самого ранку. І незалежно від того, думаю я про світло чи ні.

— Прикольно.