Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Ще одна причина нічого не починати. Ніхто не прийде!

Лінк задоволено посміхнувся і запхав у рот рештки батончика.

— Усі прийдуть. Вони вже готуються! Принаймні так каже Рид.

Ридлі. Ну хто б сумнівався! Варто їй лише льодяником прицмокнути — і за нею піде все місто, як за сопілкою клятого щуролова.

Але Лінк бачив ситуацію у зовсім іншому світлі:

— Та ще й мій гурт «Святі дриґачі» уперше виступить на сцені.

— Твій що?

— Новий гурт. Я організував його в тому… в церковному таборі.

Я не хотів більше чути ані слова про його зимові канікули. Добре, що він хоч цілим повернувся.

Містер Лі грюкнув крейдою по дошці, привертаючи увагу до великої цифри вісім.

— Врешті-решт Гетч не міг зрушити лави Конфедератів і відступив. Він утратив вісімдесят дев’ять солдатів, і ще шістсот двадцять дев’ять отримали поранення. Конфедерати виграли битву, втративши тільки вісім солдатів. Ось чому, — містер Лі з гордістю постукав по вісімці, — усі ми завтра будемо разом відтворювати ожилу минувшину і битву на Медовому пагорбі.

Ожила минувшина. Так люди типу містера Лі називають історичні інсценування, і причому цілком серйозно. Вони ретельно дотримуються кожної деталі, від уніформи до зброї і розміщення солдатів на полі бою.

Лінк вишкірився до мене шоколадними зубами:

— Тільки не кажи Ліні. Ми хочемо її здивувати. Це їй подарунок на день народження від нас обох.

Я дивився на Лінка. Думав про засмучену Ліну в оранжевій тюремній робі. Потім уявив, безперечно, жахливий Лінків гурт; вечірку, де з’явиться вся школа Джексона з Емілі Ашер, Саванною Сноу, цими грішними янголятами, й Ридлі на додачу; візуалізував маєток Рейвенвуд, поминаючи вже Медовий пагорб і битву. І все це відбуватиметься під несхвальними поглядами Мейкона, інших ненормальних Ліниних родичів і її матері, що намагається її вбити. А ще собаки, який допомагає Мейкону стежити за кожним нашим кроком.

Продзвенів дзвоник. Словом «сюрприз» навряд чи опишеш те, що відчує Ліна. І саме я мав їй про нього розказати.

— І не забудьте завтра зареєструватися! Якщо ви не зареєструєтеся, я не поставлю вам залік! І не виходьте за межі безпечної зони! Куля в голову не забезпечить вам «відмінно»! — вигукував містер Лінкольн, доки ми виходили з класу.

Але просто зараз куля в лобі здалася мені не найгіршим варіантом.

Реконструкція Громадянської війни — подія не з нормальних. Та й битва на Медовому пагорбі не стала винятком. Кому буде цікаво виряджатися, як на День усіх святих, тільки у затхлі, зношені костюми? Хто захоче бігати, стріляючи з ненадійних антикварних рушниць, які неодноразово відривали людям кінцівки? Через одну з таких, до речі, загинув і Здоровань Ерл Ітон. Кому хочеться відтворювати битви, які відбулися майже півтора сторіччя тому, у війні, яку взагалі-то виграв не Південь? Хто воліє все це робити?

У Гатліні й переважній частині Півдня вам би відповіли: ваш лікар, ваш адвокат, хтось із місцевого СТО чи пошти; скоріш за все, ваш батько, всі ваші дядечки, тіточки, двоюрідні сестри і брати, учитель історії (особливо якщо у вас викладає містер Лі) і майже без сумніву — власник місцевої зброярні. Другого тижня лютого, за будь-якої погоди, увесь Гатлін жив тим, що обговорював, планував і готував лише одну подію — битву на Медовому пагорбі.

Це була наша битва. Не знаю, чому так вирішили, але певен, що не останню роль у цьому відіграли сім гармат. Люди тижнями готувалися до цієї події, і тепер, в останні хвилини перед інсценуванням, усе місто прасувало і роздавало військову форму, здіймаючи над вулицями запах теплої вовни. Начищалися гвинтівки, до блиску полірувалися шаблі, а у попередні вихідні добра половина чоловіків Гатліна, скоріш за все, майструвала боєприпаси у Буфорда Редфорда — лише його дружині не смердів запах збройового мастила. Вдови готували постіль і заморожували пироги для сотень туристів, що ось-ось мали заполонити місто. На ожилу минувшину вони зліталися, як мухи на мед. Члени ДАР тижнями опрацьовували свою версію відтворення подій і туристичного маршруту «Південна спадщина», а їхні дочки двоє вихідних поспіль випікали торти для частування після турів.

За цим варто було поспостерігати, тому що члени ДАР, включаючи місіс Лінкольн, водили туристів містом у сукнях XIX століття. Вони втрушувалися в корсети й шари спідниць, скидаючись на сосиски, на яких ось-ось лусне шкірка. Такий вигляд мали не лише старші дочки американської революції. Їхні власні доньки, в тому числі Саванна й Емілі — майбутні членкині організації, повинні були тинятися історичними плантаціями, виряджені, немов персонажі серіалу «Будиночок у преріях». Маршрут завжди розпочинався зі штаб-квартири ДАР, оскільки це була друга з найстаріших будівель міста. Я все міркував, а чи встигнуть вони до того часу полагодити дах? А ще було цікаво уявляти, як усі ті жіночки блукатимуть Історичним товариством, розповідаючи про старі ковдри й пледи як про найвагоміші артефакти, в той час як під їхніми ногами сотні чарівних сувоїв чекатимуть на черговий вихідний день.