Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Ліна прихилилася ближче, перевіряючи мій переклад, і раптом вигукнула:

— Це пошукові чари!

— Схоже, саме це може допомогти нам зняти прокляття.

Ліна поклала книгу собі на коліна, уважно вивчаючи сторінку. Потім вона вказала на заклинання, розташоване вище.

— Гадаю, це те ж саме, лише вельською.

— А воно нам знадобиться?

— Хтозна. Ми навіть не знаємо, що шукати, — вона насупилася, втративши колишній ентузіазм. — Крім того, вимовити заклинання не так просто, як здається, а я ніколи не робила цього раніше. Усе може піти не так.

Вона що, жартує?

— Піти не так? Що може бути гірше за перетворення на темну чародійку у день свого шістнадцятиріччя? — я вихопив книгу з її рук, відпалюючи квіточки з кінчиків рукавиць. — То навіщо ми тоді розкопували могилу в пошуках книги? Витрачали тижні, намагаючись зрозуміти її послання? Ми що, навіть не збираємося спробувати?

Я тримав книгу, аж доки одна з рукавичок не почала диміти.

Ліна похитала головою.

— Дай-но сюди, — глибоко зітхнула вона. — Добре, я спробую, але навіть не уявляю, що може з цього вийти. Зазвичай я роблю не так.

— Зазвичай?

— Ну, ти ж знаєш про мої сили, про покликання природниці. Ти ж про це? Мої дії мають бути… природні. А я сама рідко розумію, як це все відбувається.

— Гаразд, тоді ти роби, а я тобі допоможу. Мені намалювати коло? Запалити свічки?

Ліна закотила очі.

— Як щодо того, щоб сісти он там? — вона вказала на місце за півтора метра від себе. — Про всяк випадок.

Я чекав, що вона деякий час готуватиметься, але ж я був просто смертним. Що я знав про чари? Я не послухав її наказу пересісти подалі, але, зважаючи на Лінин дебют, трохи позадкував. Ліна тримала книгу однією рукою, а це саме по собі вже було подвигом, адже фоліант важив не один кілограм. Вона глибоко зітхнула і почала читати, повільно вимовляючи рядки.

У кінці вона відірвала погляд від книги й вимовила останній рядок чітко й голосно:

Спочатку нічого не відбулося: над головою так само пливли хмари, віяло морозцем. Не спрацювало. Ліна знизала плечима, і я вгадав її думки. Аж раптом ми обоє почули звук: здалося, що тунелем промчав вітер, і зненацька позаду нас спалахнуло дерево. Воно зайнялося з коріння й до самісінької крони. Вогонь стогнав, горіла кожна гілка — я ще ніколи не бачив, аби бодай щось загорілось так швидко. Деревина одразу почала диміти. Кашляючи, я відтягнув Ліну від вогню.

— З тобою все гаразд?

Вона теж кашляла, а я прибирав з її обличчя чорні кучері.

— Що ж, вочевидь, нічого не вийшло. Якщо тільки ти не планувала насмажити величезних сосисок.

Ліна ніяково усміхнулася.

— Я ж казала — щось може піти не так.

— М’яко кажучи.

Ми не зводили очей з палаючого кипариса. А залишилося п’ять днів.

Чотири дні. Небо затягло важкими хмарами, а Ліна захворіла й залишилася вдома. Ріка Санті вийшла з берегів і розмила дороги на півночі міста. Місцеві новини списували це на глобальне потепління, але я знав, що відбувалося насправді. На уроці алгебри я сперечався з Ліною щодо книги, зовсім не замислюючись над тим, що через це зіпсую самостійну.

«Забудь про книгу, Ітане. Вона мене дістала. Від неї жодної користі».

«Ми не можемо про неї забути. Це твій єдиний шанс. Ти ж пам’ятаєш, що сказав твій дядько: це наймогутніша книга у світі чародіїв».

«А також це книга, яка прокляла усю мою сім’ю».

«Не здавайся. Відповідь має бути в ній».

Ліна вислизала, вона не слухала мене, і я от-от міг провалити третю за семестр письмову роботу. Кльово.

«До речі, можеш спростити рівняння 7х — 2 (4х — 6)?»

Я знав, що вона може. Вона ж бо ходить на тригонометрію.

«А це тут до чого?»

«А ні до чого. Я просто завалюю контрольну, та й все». Ліна зітхнула.

Інколи добре мати дівчину-чародійку.

На третій день до Ліниного дня народження почалися зсуви ґрунту, і від цього постраждав спортзал. Дівчата з групи підтримки на деякий час відклали тренування, а дисциплінарному комітету доведеться шукати інше місце для суду відьом. Ліна досі не ходила до школи, але постійно перебувала у моїй голові. З кожним днем її голос ставав тихішим, а згодом узагалі почав танути в галасі коридору.

У їдальні я сидів сам, і шматок не ліз мені в горло. Відтоді як ми з Ліною зустрілися, я вперше подивився на джексонців із… як би це сказати… заздрістю? У них усе було так просто, так зрозуміло! У них траплялися дріб’язкові проблеми, які бувають лише у смертних. Мої раніше теж були такими. Я відчув на собі погляд Емілі, побачив, як Саванна плюхнулася до неї коліна, і мене переповнило роздратування. Ні, це не заздрощі. Я б не проміняв Ліну на жодну з них.