Маргарет Штоль - Чарівні створіння

І раптом я збагнув. Я відчув, як шматочки пазла складаються в єдине ціле.

— Сни… Ви частково їх забираєте? Висмоктуєте з моєї голови? Ось чому я не можу згадати цілого сновидіння?

Посміхнувшись, він загасив сигару в порожній жерстянці на письмовому столі.

— Немає чого заперечити. Окрім слова «висмоктувати». Не надто доречний вираз.

— Якщо саме ви висмоктуєте — тобто крадете — мої сни, тоді ви знаєте кінцівку. Розкажіть нам її, щоб ми могли все зупинити.

— Боюся, що не зможу цього зробити. Я збираю частинки сну цілком довільно.

— Чому ви не хочете розповісти нам решту? Якщо ми знатимемо кінець сну, то, можливо, зможемо запобігти. І змінити…

— Я бачу, ти вже й так багато чого знаєш. Подекуди навіть краще за мене.

— Хоч раз у житті облиште загадки. Ви казали, що я можу захистити Ліну, що я маю для цього силу. То чому ви врешті-решт не розповісте мені, в чому справа, містере Рейвенвуд? Мені остогиділо почуватися дурнем.

— Синку, я не можу розповісти тобі те, чого не знаю. Ти — винятковий випадок.

— Я вам не син.

— Мельхіседеку Рейвенвуд! — як грім посеред ясного неба, пролунав Аммин голос.

Мейкон заметушився.

— Як смієш ти вдиратися у цей дім без мого дозволу!

Вона стояла в махровому халаті, з низкою бусин на шиї, які — не знай я, що то було насправді, — можна було би прийняти за намисто. Мотузка гнівно погойдувалася в Амминих руках.

— Ми ж домовилися — цей дім поза зоною твоєї досяжності. Шукай інше місце для своїх брудних справ.

— Амаріє, не все так просто. Хлопчина бачить уві сні небезпечні речі — небезпечні для них обох.

У Амми очі стали по п’ять копійок:

— Ти хочеш сказати, що живишся від мого Ітана? І це має мене потішити?

— Заспокойся і не сприймай усе так буквально. Я просто роблю те, що захистить і його, і Ліну.

— Я знаю, і що ти робиш, і ким ти є, Мельхіседеку. Прийде час, і з тебе спитає диявол, тому не неси тієї нечистої сили до мої оселі.

— Я давно зробив свій вибір, Амаріє. Я боровся з долею і борюся з нею щоночі. Але я не темний, доки зі мною дитя.

— Це не змінює твоєї суті. Цього не змінити.

Мейкон примружив очі. Було очевидно, що між ними трималася тонка нитка домовленості, яку він ризикував розірвати, прокравшись у наш дім. І, до речі, вкотре? Нереально було сказати.

— А чому ви просто не розповісте мені, чим закінчується сон? Я маю право знати. Це ж мої сновидіння.

— Це дуже сильний, неспокійний сон, і Ліні він ні до чого. Вона ще не готова, а ви так незрозуміло пов’язані… Ви бачите однакові сни, тому я вважаю, що ти здогадуєшся, чому я не даю вам додивитися кінцівку.

Мене охопив гнів. Я кипів більше за місіс Лінкольн, котра обмовляла Ліну на зборах комітету, більше за себе ж самого у той нещасливий вечір, коли знайшов стоси батькових закарлюк.

— Ні, не здогадуюся. Якщо ви знаєте, чим їй зарадити, чому не скажете нам? Чи не припините врешті-решт свої ігри з моїми думками і не дасте мені самому додивитися сон?

— Я лишень намагаюся захистити Ліну. Я люблю її і ніколи б…

— Знаю-знаю, вже чув — ви б ніколи не скривдили її. От тільки ви забули сказати, що й нічим би їй не допомогли.

Мейкон зціпив зуби. Тепер гнівався він — я вже добре вмів розпізнавати його настрій. Однак він ні на секунду не втратив над собою контролю.

— Я намагаюся захистити Ліну, Ітане. І її, і тебе. Я знаю, що ти до неї небайдужий і теж оберігаєш у свій спосіб, але є речі, які відкриються тобі згодом, які нам не підвладні. Ти зрозумієш: ви надто різні.

«Різні види» — так інший Ітан написав у листі до Женев’єви. Все ясно, що ще додати? За сотню років змін не відбулося.

Мейкон подобрішав. Я вирішив, що йому стало мене шкода, але справа була не в тім.

— У будь-якому разі, цей тягар нестимеш ти. Його завжди несе смертний — повір, я знаю.

— Я вам не вірю, і ви помиляєтеся. Не такі ми вже й різні.

— Ех, смертні-смертні, як я вам заздрю! Ви вірите, що здатні змінити життя, зупинити всесвіт, спростувати те, що було закладено ще до вашої появи на світ. Ви такі чарівні створіння, — Мейкон говорив зі мною, але вже не про мене. — Прошу вибачення за вторгнення. Залишаю вас у обіймах сну.

— Не потикайтеся більше до моєї кімнати, містере Рейвенвуд. І до моїх видінь теж.

Він розвернувся до дверей, а це мене неабияк здивувало: я очікував, що він зникне так само, як і з’явився.

— І ще одне. А Ліна знає, хто ви?

Він усміхнувся:

— Звісно. У нас немає секретів.

Я не всміхнувся у відповідь. Між ними було чимало секретів, і навіть якщо не цей, то обов’язково знайшовся б інший. Ми з Мейконом добре це розуміли.