Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Ітане, я…

— Що? Збирався розповісти мені, що місяцями сидів під замком заради цього? — простягнув я йому зіжмаканий аркуш.

Батько опустив очі. Можливо, він і був божевільним, але добре тямив, що я викрив правду. Ліна зніяковіло сіла на канапу.

— Чому?! Це все, що я хочу знати. Твій роман бодай колись існував? Чи ти весь цей час просто мене уникав?

Батько повільно підвів утомлені червоні очі. Він постарів, ніби життя висмоктало з нього всі сили.

— Я просто хотів бути з нею. Коли я тут, серед її книжок і речей, вона нібито й досі зі мною. Я й досі чую її запах. Смажені помідори… — його голос тріснув, наче він знову обірвав нитку рідкісного зв’язку з реальністю.

Батько пройшов повз мене до кабінету і схилився над одним з помальованих кружечками папірців. У нього тремтіли руки.

— Я намагався писати, — кинув він погляд на мамин стілець. — Але просто більше не знаю, про що писати.

Так, я тут ні до чого. Та й ніколи не був. Вся справа в мамі. Кілька годин тому я так само почувався в бібліотеці, намагаючись відчути серед маминих речей її дух. Але тепер, коли я знав, що вона не зникла зовсім, усе змінилося. Тато був не в курсі — йому вона не відчиняла дверей і не залишала послань. Він не мав навіть цього.

Наступного тижня на Святвечір старе картонне містечко вже не здавалося таким маленьким. На церкві тримався кривенький шпиль, а ферма навіть не падала, якщо я ставив її як слід. На будинках виблискував білий клей, а охороняв їх такий самий вічний, як час, ватяний сніг.

Я лежав, підперши голову і за звичкою заховавши її під найнижчі гілки розлогої сосни. Блакитно-зелена глиця легенько дряпала мені шию, в той час як я охайно вмощував білі вогники гірлянд у круглі отвори на звороті поламаного містечка. Я сів, щоб оцінити результат, і задивився на блимання різнокольорових вогнів у фарбованих паперових вікнах. Ми так і не знайшли ані людей, ані тварин, та й жерстяні машинки кудись зникли. Місто мовчало, але уперше не здавалося порожнім, а я не був самотнім.

Я дивився на ялинку, слухаючи скрип Амминого олівця і батькової заїждженої новорічної платівки, і раптом помітив якусь темну цятку, загублену у складках ватяного снігу. Це була зірка завбільшки з монетку, розфарбована сріблом і золотом і прикрашена нерівним колом, зробленим, здається, з розігнутої скріпки. Зірка відпала від головної ялинки містечка — ялинки, яку ми не могли знайти роками. Цю ялинку ще в шкільні роки в Саванні зі щітки змайструвала мама.

Я поклав зірку до кишені з наміром наступного разу віддати її Ліні. Хай вона причепить її до свого намиста і завжди тримає при собі. Щоб більше ніколи не загубити. Щоб більше не загубити.

Мамі це точно б сподобалося. Тобто сподобається. Та й Ліна припала б їй до душі, а можливо, мама вже навіть встигла її полюбити.

Обирай сама.

Ця відповідь весь час була поруч. Вона ховалася у книжках у батьковому кабінеті й між сторінок маминої збірки рецептів.

Припорошена снігом.

Щось наближалося. Зазвичай, коли так кажуть, не відбувається нічого незвичного, але що менше лишалося до Ліниного дня народження, то більше я замислювався про хід подальших подій. Коли ми повернулися зі шкільних канікул, коридор і шафки були забризкані балончиками — от тільки не подумайте, не вуличними графіті. На англійську вони не скидалися взагалі. Та й словами це важко було назвати, якщо ти ніколи не тримав у руках «Книги місяців».

За тиждень в аудиторії англійської мови розлетілися усі вікна. Звісно, їх міг розбити вітер, от тільки надворі стояв повний штиль, та й навіщо було вітру цілити в шибки одного-єдиного класу?

Оскільки тепер я не грав у баскетбол, то повинен був до кінця року відвідувати заняття з фізкультури. Це був найгірший урок у школі. Після години спринтів і обдирання рук на канаті я пішов до роздягальні — й побачив, що моя шафка відчинена, папери розкидані по підлозі, а рюкзак зник. Хоча за кілька годин Лінк знайшов його на смітнику за спортзалом, я добре затямив: «Книзі місяців» у школі Джексона не місце.

З того дня ми тримали книгу в мене вдома в шафі. Я все чекав, що Амма знайде її, скаже мені з цього приводу кілька «приємних» слів і посипле мою кімнату сіллю, але цього не сталося. За останні півтора місяці я перечитав старий фоліант у шкіряній шабатурці вздовж і впоперек, шукаючи ключ до нього у маминому затертому словнику латинської мови. Аммині кухонні рукавички вберігали мої руки від опіків. Книга містила сотні заклинань, і лише деякі з них були англійською. Решта промовляли до мене невідомими словами мовою чародіїв, яку ми вже й не сподівалися розшифрувати. Що більше ми перечитували сторінок, то неспокійнішою ставала Ліна: