— До речі, про Кухню. Я маю йти. Я ж сказала дядечку, що в бібліотеці, а вона зачиняється о дев’ятій.
Не виходячи з-за столу, я перетягнув Ліну до себе на коліна, ледь стримуючись, аби щосекунди не лоскотати її, не торкатися її волосся, рук, колін. Тепер, коли вона знову була поряд, я знаходив будь-який привід, щоб це зробити. Нас тягнуло одне до одного, ніби магнітом. Вона пригорнулася до моїх грудей, і ми завмерли, сидячи ось так за кухонним столом, аж доки поверхом вище не почулися кроки. Ліна відскочила від мене, як наполохана кицька.
— Не хвилюйся, це тато. Він просто в душ. Віднедавна це єдиний ритуал, заради якого він виходить з кабінету.
— Йому… йому стало ще гірше, так? — узяла мене Ліна за руку. Ми обоє знали, що запитання риторичне.
— Доки не загинула мама, він таким не був. А потім… потім просто опинився на своїй хвилі.
Я міг не продовжувати. Ліна сотні разів чула ці думки у мене в голові — про те, як загинула мама, як ми перестали їсти смажені помідори, як знелюдніли будиночки Різдвяного містечка; як ми опинилися сам на сам з місіс Лінкольн, не маючи маминих контраргументів, і взагалі, як змінився весь наш світ.
— Мені шкода.
— Знаю.
— То ось чому ти сьогодні пішов до бібліотеки? Побути з мамою?
Я подивився на Ліну, прибираючи пасма з її обличчя, кивнув і дістав з кишені розмарин, обережно кладучи його на кухонну робочу поверхню.
— Дивись, я тобі щось покажу.
Я вивів її з-за столу й узяв за руку. Потім ми почалапали у вологих шкарпетках по старій дерев’яній підлозі до дверей кабінету. Кинувши оком на сходи до батькової спальні, я зрозумів, що у душі ще навіть не ллється вода, а це означало, що часу було вдосталь. І посмикав ручку.
— Зачинено, — насупилася Ліна. — У тебе є ключ?
— Чекай, ось побачиш, що буде.
Ми стояли на місці, не зводячи очей з дверей кабінету. Я почувався телепнем, і Ліна, певно, також, бо вона вже ледь стримувала сміх. Я теж не міг стриматися, але раптом двері прочинилися. Сміх стих.
«Це не чари. Я б відчула».
«Думаю, мені слід зайти, а точніше — нам».
Я відступив, і двері знову зачинилися. Ліна піднесла руку, немовби намагаючись керувати дверима за допомогою власних сил, але я обережно погладив її по спині:
— А., гадаю, це маю зробити я.
Я знову узявся за ручку. Замок провернувся, двері легко відчинилися всередину, й уперше за останні кілька років я ступив за поріг. Кабінет так і залишився похмурим, темним місцем. Над вилинялою канапою, як і раніше, висів затулений простирадлом гобелен, біля вікна стояв різьблений стіл червоного дерева, і скрізь охайними стосами було розкладено аркуші останнього татового роману: на комп’ютері, на стільці, на персидському килимі на підлозі.
— Тільки нічого не торкайся. Він здогадається.
Ліна присіла біля найближчої купки паперів. Потім підняла один аркуш до світла латунної настільної лампи:
— Ітане!
— Не вмикай світла! Я не хочу, аби він прийшов і дав нам прочухана. Він мене вб’є, якщо дізнається, що ми тут були, бо його книжка — єдине, чим він живе зараз.
Ліна простягла мені аркуш без жодного слова. Я взяв його. Він мерехтів якимись карлючками — саме не абияк записаними словами, а карлючками. Я згріб кілька аркушів з найближчої купки — усі вони були списані кострубатими рядками дивних значків і закарлюк. Я підняв інший аркуш — і знову не побачив нічого, крім низки кружечків.
Купа аркушів полетіла зі столу на підлогу, та я не знайшов нічого, крім кружечків, рисок і незрозумілих малюнків. Жодного слова.
І стало ясно — книжки не існувало.
Батько не письменник і навіть не вампір.
Він божевільний.
Я зігнувся, затиснувши голову між колін. Мені стало зле, зле до нудоти. І як я не збагнув цього раніше? Ліна потерла мені спину.
«Все гаразд, у нього нелегкі часи, він знову повернеться до тебе».
«Ні. Його немає! Її немає, і зараз я втрачаю його теж!»
Що, в біса, робив батько увесь цей час, уникаючи мене? Навіщо було спати цілісінький день і працювати всю ніч, якщо насправді ти не пишеш великого американського роману? Якщо все, чим ти займаєшся, то каракулі й кружальця? Ти тікаєш від свого єдиного сина? А Амма знає? Чи всі в курсі, окрім мене? Смішно, га?
«Ти не винен. Не картай себе».
Цього разу я втратив над собою контроль. Переповнений гнівом, я скинув його ноутбук зі столу і розкидав папери, штурхонув лампу і безтямно зірвав покривало з гобелена над диваном. Гобелен упав, зачепивши полицю книжок і витрусивши їх на персидський килим.
Читать дальше