Я похитав головою:
— Це збіг. З книжками завжди так.
Маріан наосліп дістала томик і простягнула його мені:
— Добре. Прочитай ось звідси.
Я взяв книжку з її рук.
— Що це?
— «Юлій Цезар» Шекспіра.
Я почав читати:
Керують люди долею своєю, не зірки.
Зіркам не треба, Бруте, дорікати,
Лиш нам самим за власну легкодухість.
— І до чого тут я?
Маріан подивилася на мене поверх окулярів:
— Я просто бібліотекарка. Я можу дати тобі книжки, але не дам відповідей, — Маріан усміхнулася. — Про долю питається: ти правиш нею чи зірки?
— Ви про Ліну чи про Юлія Цезаря? Бо соромно сказати, та я не читав цієї п’єси.
— Сам вирішуй.
* * *
Решту часу ми перебирали стоси і по черзі читали одне одному уривки. Нарешті я зрозумів, навіщо сюди прийшов.
— Тітко Маріан, мені, напевно, знову потрібно в архів.
— Сьогодні? У тебе немає нагальніших справ? Подарунки до Різдва не купуватимеш?
— Не люблю я крамниць.
— Мудро сказано. Щодо мене, то я люблю Різдво в цілому… Якось по-своєму воно дійсно наближає нас до миру й злагоди. Але щороку все дивніше.
— Знову Діккенс?
— Е. М. Фостер.
Я зітхнув:
— Не можу цього пояснити, але зараз мені потрібно побути біля мами.
— Розумію, мені теж її бракує.
Я не знав, як розповісти Маріан про те, наскільки мами бракує мені. Як важко було збирати іграшкове місто, як усе здавалося неправильним… Слова застрягали в горлі, ніби хтось інший намагався говорити крізь моє сум’яття.
— Я просто подумав, що як опинюся серед її книжок, то зможу повернутися в минуле. Зможу поговорити з мамою. Одного разу я прийшов до неї на могилу, але так і не відчув, що вона там, під землею, — я потупився у пляму на килимі.
— Розумію.
— Я й досі не вірю, що вона там. Це ж безглуздо! Навіщо раптом закопувати того, кого ми любимо, у чорну брудну діру? Де холодно, де пусто і кишать черви? Після всього, що було, це не може просто так закінчитися!..
Я намагався не думати про те, як там, унизу, її тіло перетворюється на кістяк, а згодом і на порох. Мене вернуло на саму думку про те, що вона проходила через це сама — як і я наодинці переживав зараз свою скруту.
— А як би ти хотів, щоб усе закінчилося? — запитала Маріан, поклавши руку мені на плече.
— Не знаю. Може, я, може, хтось інший мав би хоч пам’ятника їй збудувати.
— Як генералу? Ото б твоїй мамі було смішно, — Маріан узяла мене під лікоть. — Я знаю, про що ти. Ти вважаєш, що вона не там, а тут.
Маріан простягла руку, і я допоміг їй встати. Так само, не рознімаючи долонь, ми спустилися до архіву. В ту мить я відчув себе маленьким хлопчиком, за яким Маріан доглядала, доки мама була на роботі. Бібліотекарка дістала важку зв’язку ключів і відімкнула двері. Але слідом за мною не пішла.
В залі архіву я сів за мамин письмовий стіл. У мамине крісло. Воно було дерев’яним і мало тавро університету Дюка. Певно, мама отримала його за червоний диплом чи ще за якісь наукові заслуги. Крісло не можна було назвати зручним, однак мені було в ньому зручно. І звично. Вдихав запах старого лаку, — того самого, який малим хлопчиськом намагався відгризти, — й одразу ж почувся краще, ніж за весь останній час. Я всотував аромат книжок, загорнутих у пузирчастий целофан, запах старих потрісканих пергаментів, пил дешевих ящичків для картотеки. Я відчував особливу ауру маминої планети. Цілком особливої планети. В ту мить я знову став семирічним хлопчиком, що сидів у мами на колінах і ховав носа у її плече.
Мені хотілося додому. Без Ліни мені більше не було куди йти.
Я взяв зі столу маленьку фоторамку, заховану за стосами книжок. На світлині були мої батьки — разом, у татовому кабінеті. Хтось зробив цей знімок дуже давно, ще у чорно-білому варіанті; можливо — для короткого досьє на звороті книжки з їхнім першим проектом. Тоді тато ще був істориком, і вони з мамою працювали разом. У них були дивні зачіски і кумедні штани, а їхні обличчя світилися щастям. На це фото було важко дивитися, та ще важче — поставити його назад. Я саме повертав рамку на місце, коли мій погляд зупинився на одному з запилених томів. Я витягнув його з-під «Енциклопедії зброї Громадянської війни» і «Каталогу рослин Південної Кароліни». Я не знав, про що та книжка, а лише бачив, що закладинкою тут був довгий паросток розмарину. Я всміхнувся: ну принаймні не шкарпетка чи брудна пластикова ложка!
Знахідкою виявилася книга рецептів для кухарів молодшої ліги — «Смажена курятина і соуси». Вона розгорнулася сама по собі на сторінці з «Рагу зі смажених помідорів у маслянці від Бетті Бертон» — на маминій улюбленій страві. Від сторінок віяло розмарином, і я роздивився його уважніше. Гілочка була свіжа, нібито тільки вчора зірвана в саду. Мама точно не могла її сюди покласти, але ніхто інший і не скористався б розмарином як закладинкою. Улюблений мамин рецепт було позначено улюбленим Ліниним запахом. Можливо, книжка дійсно намагалася щось мені сказати?
Читать дальше