Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Що більше я дізнаюся, то більше не розумію.

«І то менше залишається часу».

«Не кажи цього».

Продзвенів дзвоник, і я підвівся:

— Йдеш?

— Я ще трішки тут посиджу, — похитала вона головою.

Сама, на холоді. Такі випадки траплялися дедалі частіше; з часу зборів дисциплінарного комітету вона й очей на мене не підводила, ніби я був одним з них. Я не засуджував Ліну, адже чудово розумів, що вся школа сприймає її як колишню психічку, котра й досі страждає на роздвоєння особистості, та ще й дочку вбивці.

— Ти все ж таки сходи на урок. Не давай Гарперу зайвого приводу до тебе чіплятись.

Обернувшись, вона кинула погляд на школу:

— Хіба вже не байдуже?

Решту дня Ліни не було видно. Якщо вона й з’являлася на заняттях, то думала про своє. Вона не прийшла на хімію, де ми писали тест із періодичної системи Менделєєва.

«А., ти не темна. Я б це відчув».

Її не було на історії, де ми інсценували дебати Лінкольна й Дугласа, а містер Лі змушував мене пристати на бік рабовласників. Він точно спробував провчити мене за ще не написану «вільнодумну» самостійну.

«Не давай їм на тебе тиснути. Вони нічого не важать у твоєму житті».

Вона не з’явилася і на занятті з мови жестів, де я показував перед усім класом пісню «Гори-гори, маленька зірко», а решта баскетболістів зловтішалися з цієї сцени.

«Л., я нікуди не зникну, ти ж не можеш отак про мене забути!»

Виявляється, вона могла, і доводила це мені просто зараз.

По обіді мені урвався терпець. Я дочекався на Ліну після уроку тригонометрії і потягнув її у кінець коридору, кинувши дорогою рюкзак. Потім узяв у долоні її обличчя і підняв ближче до себе.

«Ітане, що ти робиш?»

«Це».

Я притягнув її лице до себе обома руками. Коли наші вуста торкнулися, я відчув, як тепло мого тіла розтоплює Лінин холод, як вона тане в моїх руках, віддаючись тому пориву, що зв’язав нас від самого початку. Ми знову були разом. Ліна кинула книжки і обвила руками мою шию, реагуючи на мій дотик. У мене паморочилось у голові.

Пролунав дзвінок, і Ліна, відсапуючись, відштовхнула мене. Я підняв її збірочку Чарльза Буковскі «Радощі проклятих» і пошарпаний зошит на спіральці. Зошит розсипався на очах, але й далі служив вірну службу, зберігаючи Лінині нотатки останніх місяців.

«Не варто було цього робити».

«Чому? Ти моя дівчина, і я сумую за тобою».

«Ітане, п’ятдесят чотири дні! Це все, що у нас залишилося. І годі вже вдавати, що ми можемо щось змінити — легше прийняти все, як є».

Ліна сказала це так, наче має на увазі не тільки свій день народження. Наче йшлося про всі інші речі, яких нам змінити не до снаги.

Вона відвернулася, але я впіймав її за руку, поки вона не пішла геть. Якщо я правильно зрозумів зміст її слів, то хотів, щоб вона сказала їх мені просто у вічі.

— А., що ти маєш на увазі? — ледь вимовив я.

Ліна відвела погляд.

— Ітане, я знаю, що ти віриш у щасливий кінець, та й що казати — деякий час я вірила теж. Але ми живемо в різних світах, і в моєму одного бажання замало. Самих мрій недостатньо, — вона не підводила очей. — Ми надто різні.

— І це зараз ми занадто різні? Після всього, через що нам довелося пройти? — я підвищив голос, і до мене обернулося кілька учнів. На Ліну вони й уваги не звернули.

«Ми справді різні, бо ти смертний, а я чародійка. Наші світи можуть перетинатися, але ніколи не зіллються в один. Не можна жити в обох світах водночас».

Я зрозумів, що вона мала на увазі себе. Емілі, Саванна, хлопці з баскетболу, місіс Лінкольн, містер Гарпер, «Янголи-охоронці» — усі вони зрештою отримали те, чого хотіли.

«Ти так кажеш через дисциплінарний комітет? Не дозволяй їм…»

«Ні, не через комітет, через усе решту. Я тут чужа, Ітане. А ти — ні».

«Ага, значить, тепер я такий, як вони! Ти це мала на увазі?»

Вона заплющила очі, і я мало не навіч побачив, як у голові в неї плутаються думки.

«Я не кажу, що ти такий, як вони, але ти один з них. Ти прожив тут усе життя і житимеш далі після мого обрання. Знову ходитимеш цими коридорами й вулицями, навіть якщо я буду не тут. Ти залишишся, і хто знає, скільки ще років туї пробудеш. А ти сам казав — у гатлінівців чудова пам’ять».

«Два роки».

«Що?»

«Я пробуду тут іще два роки».

«Два роки — задовгий строк, щоб гратись у невидимку. Повір, я знаю».

Ми стояли мовчки, а вона відривала смужки паперу від спіралі блокноту:

— Я втомилася боротись. І вдавати, що нормальна, теж.

— Ти не можеш здатися! Не зараз! Після всього, що сталось… не дай їм перемогти!