Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Місіс Лінкольн, я ціную вашу відвертість. Спробую відповісти вам тим самим. І для вас, і для будь-кого в місті було б величезною помилкою продовжувати цю справу Розумієте, я володію деякими заощадженнями і люблю їх витрачати. Якщо ви не дозволите моїй племінниці повернутися до школи Джексона, я буду змушений витратити ці гроші. Можливо, я відчиню тут власний супермаркет.

Ця фраза викликала новий сплеск у залі.

— Це погроза?

— В жодному разі. Просто за дивним збігом обставин я володію землею, на якій розташувався готель «Південний комфорт». Його закриття буде невигідним для вас, місіс Сноу, адже тоді вашому чоловікові доведеться їздити на зустрічі зі своїми милими подругами значно далі, а це змусить його запізнюватися на вечерю. Ми ж не можемо цього допустити, чи не так?

Містер Сноу почервонів, як буряк, і заховався за спинами хлопців з футбольної команди, але це був лише початок.

— А ваше обличчя, містере Голлінзворт, здається мені дуже знайомим. Так само, як і яскравий лик квітки Конфедерації, що сидить ліворуч од вас, — Мейкон вказав на жінку зі шкільної ради поряд з Голлінзвортом. — Чи не міг я бачити вас разом? Б’юся об заклад…

Містер Голлінзворт похитнувся:

— Звісно, ні, пане Рейвенвуд! Я одружений чоловік!

Мейкон обернувся до іншого, лисуватого чоловіка по праву руч від Голлінзворта:

— А щодо вас, містере Ебіт… Якщо я вирішу скасувати угоду на оренду землі для «Блудного собаки», то де ж ви пиячитимете вечорами, в той час як ваша дружина вважає, що ви ходите на Біблійні заняття?

— Вілсоне, як ти міг прикриватися нашим Усемогутнім Богом! Ти згориш у геєні вогненній, і не зійти мені з цього місця, якщо це не так! — викрикнула місіс Ебіт, хапаючи сумочку і пробиваючись до проходу.

— Розалі, це неправда!

— Хіба? — посміхнувся Мейкон, — навіть не знаю, що розказав би мені Мовчун, якби міг говорити. Він оббігав усі закутки й двори вашого славетного міста і, певно, натрапив на кілька цікавих історій.

Я ледве стримував сміх.

Почувши своє ім’я, Мовчун нашорошив вуха, і ще більше людей почали схвильовано соватися на лавках, побоюючись, що він розкаже щось і про них. Після Дня всіх святих мене б це вже не здивувало, та й знаючи репутацію Мейкона, навряд чи здивувало б когось іще.

— Як бачите, цьому місту не бракує нечесних людей. Тому я щиро занепокоївся, коли дізнався, що свідками у цій справі фігурують всього-на-всього четверо дівчат і що вони висувають такі серйозні звинувачення моїй родині. Можете собі уявити, як я сприйняв цю новину. Тож чи не в наших з вами інтересах облишити цю справу? Хіба ж, пане, це було би не по-джентльменському?

Містера Голлінзворта мало не нудило, а жінка ліворуч ладна була провалитися під землю. Містер Ебіт, чийого імені, як я бачив, ніхто й не знав, поки Мейкон не назвав його, вже вибіг слідом за дружиною. Решта трибуналу перелякалася до смерті, ніби щохвилини Мейкон Рейвенвуд чи його пес могли розпочати розповідь під назвою «Брудні таємниці міста».

— Гадаю, ви маєте рацію, містере Рейвенвуд. Ми проведемо розслідування, перш ніж продовжувати розгляд справи. У ній можуть бути неточності.

— Дуже мудре рішення, містере Голлінзворт. Надзвичайно, — Мейкон підійшов до маленького столика, за яким сиділа Ліна, і подав їй руку. — Ходімо, Ліно, вже пізно. А в тебе завтра уроки.

Ліна підвелася, здаючись вищою і стрункішою, ніж зазвичай. Дощ стихав. Маріан пов’язала їй на голову хустину, і вони втрьох пішли до дверей через прохід у супроводі вірного Мовчуна. Поглядами вони старалися не зустрічатися з присутніми.

Як на те схопилася місіс Лінкольн.

— Її мати вбивця! — кричала вона, тицяючи в Ліну.

Мейкон обернувся і зустрівся з нею очима. В них промайнуло щось схоже на ту емоцію, яку в нього викликав принесений мною медальйон. Мовчун страхітливо загарчав.

— Обережно, Марто, ніколи не знаєш, коли знов доведеться зустрітись.

— Я знаю, Мейконе, — відповіла вона, розтягуючи губи.

Хтозна, яка між ними пробігла кішка, але склалося враження, що Мейкон і місіс Лінкольн не просто сперечалися.

Маріан знову розгорнула парасольку, хоча вони ще не вийшли з зали, і дипломатично усміхнулася присутнім.

— Сподіваюся побачити вас усіх у бібліотеці. Ми відчинені у будні до шостої вечора, — сказала вона і, киваючи, додала: — Бо що ми без бібліотек? Люди без минулого і майбутнього. Запитайте про це у Рея Бредбері або прочитайте самі на стіні громадської бібліотеки.