Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Ми зайшли до спортзалу з бічного входу. За збігом обставин це виявився вхід для гостей. Лінк і справді подав нам гарну ідею, адже коли ми увійшли, то зрозуміли, що люди купчилися зовні не в черзі на вхід — вони сподівалися бодай почути справу. Всередині зовсім не було вільних місць.

Усе це здавалося пародією на суд присяжних із телевізійного шоу. З іншого боку «зали засідань» стояв складаний пластмасовий стіл, а за ним сиділо декілька вчителів: звісно ж, містер Лі з бундючним червоним метеликом і не менш набундюченим обличчям (у нього був власний бренд зашкарублої упередженості); директор Гарпер і ще декілька людей за окремими столиками — скоріш за все, членів шкільної ради. Усі вони мали такий вигляд, ніби подумки проклинали це засідання і воліли б краще повернутися додому до релігійних програм чи блимання онлайн-крамниць.

На лавках зібрався квіт Гатліна: у перших трьох рядах — місіс Лінкольн і її прихвосні-лінчери з ДАР; далі — члени Сестер конфедерації, Перший методистський хор та Історичне товариство. За ними розташувалися «Янголи-охоронці», тобто усі дівчата, які хотіли бути Саванною та Емілі, а також усі хлопці, які хотіли бути з Саванною та Емілі. Вони вже вишкіряли свої «заступницькі» ікла і не знімали футболок з підозріло еміліподібним янголом у костюмі — звісно ж — «Диких кішок» і з парою широко розпростаних крил. На спині у «Янголів» був принт із меншими крилами, що нібито проростали крізь шкіру, і з бойовим кличем «Ми все бачимо».

Емілі сиділа поряд з місіс Ашер, задерши прив’язану до масивної шини ногу на оранжевий пластмасовий стілець. Коли ми увійшли до зали, місіс Лінкольн примружила очі, а місіс Ашер міцно обійняла Емілі, ніби хтось із нас збирався підбігти до неї і забити палицею як безпомічне дитинча тюленя. Тієї ж миті Емілі вихопила з сумочки телефон і приготувалася. Дуже скоро вона почне строчити есемески всім підряд. Та й що дивного — я не сумнівався, що сьогоднішнє зібрання стане джерелом пліток для всієї околиці.

За кілька рядів від них сиділа Амма, перебираючи на шиї амулети. Можливо, хоч вони оголять на голові місіс Лінкольн роги, які вона так старанно приховувала усі ці роки. Звісно, мого тата тут не було, але через прохід від Амми я побачив Сестер і Тельму. В принципі, це означало, що справи йдуть гірше за мої сподівання: такої пізньої пори Сестри не виходили з дому з 1980 року, коли тітка Грейс переїла перченого і думала, що в неї стане серце. Тітка Мерсі помітила мене й помахала хустинкою.

Я провів Ліну до одинокого сидіння перед аудиторією, вочевидь, приготованого для неї заздалегідь. Справжній розстріл.

«Все буде добре».

«Певна?»

Я чув, як за вікном посилюється дощ. Його краплі вибивали на даху барабанний дріб.

«Я певна, що це все не важливо, що ці люди телепні і що їхні слова не можуть змінити мого ставлення до тебе».

«Ліно, я сприймаю це як, ні“».

Дощ затарабанив іще гучніше — і я зрозумів цей знак. А потім поклав їй у долоню маленький твердий предмет — срібний ґудзик, який я знайшов на потрісканому тарабайчиному сидінні. Того самого дня, коли ми зустрілися під дощем. Здавалося б, дрібниця, але я завжди носив його з собою.

«Тримай. Має допомогти. Мені допомогло — сто відсотків».

Я бачив, чого їй коштує незламність. Вона зняла ланцюжок і додала ґудзик до своєї колекції милих витребеньок.

«Дякую».

Якби могла, вона б усміхнулася.

Я подибав до Сестер і Амми. Тітка Грейс підвелася, спираючись на ковіньку:

— Сюди, Ітане. Ми припасли для тебе місце.

— Може, нарешті всядетеся, Грейс Стетем? — засичала позаду літня жінка з фіолетовим волоссям.

Тітка Пруденс обернулась:

— А ви, може, помовчите, Сейді Ганікат? А то я вас інакше про це попрошу.

Тітка Грейс посміхнулася до місіс Ганікат і додала:

— Сідай, любчику, сідай.

Я протиснувся між бабцями Мерсі та Грейс.

— То як ти, красунчику? — усміхаючись, вщипнула мене за руку Тельма.

За вікном ударив грім, і світло замиготіло. Декілька літніх жінок аж охнули від переляку.

Доволі знервований молодик, який сидів по центру складаного столу, підвівся і прокашлявся:

— Це всього лише стрибки напруги. Тож займіть свої місця, будемо починати. Мене звати Бертран Голлінзворт, я голова шкільної ради. Якщо я не помиляюся, це зібрання скликане з приводу петиції щодо відрахування зі школи Джексона міс Ліни Дюкейн.

Директор Гарпер відповів містеру Голлінзворту як головний обвинувач, чи, точніше, як головний кат при місіс Лінкольн: