Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

Не встигла Пейдж промовити це заклинання, як одночасно трапилося кілька подій. Вода у мисці збурилася, як під час шторму. Язички полум’я на свічках несамовито застрибали і затріпотіли. А потім усе вгамувалося так само швидко, як і збурилося. Полум’я свічок знову стало нерухомим. А коли Пейдж поглянула на миску, то побачила, що фотографія Вільяма опустилася на дно і лежала там обличчям догори.

— Що ж, здається, заклинання діє, — прошепотіла вона Фібі. Не наважуючись відвести погляд від мапи, Пейдж простягла руку за останнім предметом, що лежав на нічному столику. То був тоненький золотий ланцюжок. Золото символізувало чистоту. Вона взяла ланцюжок і підняла над малою, звісивши до-низу один його кінець. Він звисав абсолютно вертикально, як і язички полум’я свічок, що скидалися на вартових з чотирьох боків.

— Нумо! — пробурмотіла Пейдж, наче заохочуючи. — Покажи мені, де він є. Він має бути десь тут. Покажи мені, де ховається його зловісна мармиза.

Ланцюжок почав гойдатися. Спочатку — потихеньку, а потім усе сильніше. Раптом свічка, що означала «схід», згасла. Ланцюжок засмикався в пальцях у Пейдж. Вона відчула, що він почав нагріватися. Потім так само раптово згасла свічка, що означала південь. Рука Пейдж сіпнулася ліворуч, на захід. Вогник цієї свічки спалахнув яскравіше і ще більше здійнявся догори. Полум’я свічки, що означала північ, залишалося рівним і непорушним, як Північна зірка, як постійна точка відліку.

— Ой! — раптом скрикнула Пейдж. За мить ланцюжок з приємно теплого став дуже гарячим, тож вона його не втримала: рука конвульсивно смикнулася, і Пейдж впустила ланцюжок. Він упав на мапу геометрично-бездоганним кружальцем і почав скручуватися, як змія. Цієї миті згасли й останні дві свічки.

— Світло! — схвильовано мовила Пейдж. — Фібі! Увімкни світло.

Замість того щоб йти через усю кімнату до вимикача люстри, Фібі нахилилася і увімкнула нічник біля ліжка Пейдж, потім присунула його, щоб світло падало просто на мапу. Ланцюжок лежав на ній бездоганно рівним кружальцем. Через його центр проглядався маленький сегмент мапи.

— Нам це вдалося! — видихнула Пейдж стишеним голосом. — Неймовірно! Заклинання спрацювало. Тепер ми знаємо, де він знаходиться. — Вона схилилась над мапою і почала уважно її роздивлятися, намагаючись не зрушити з місця кільце ланцюжка. — Схоже, що це десь…

— Хвилиночку! — раптом перервала її Фібі — вона теж, низько схилившись над мапою, ретельно вдивлялася у позначки та назви. — Я знаю, де це, і ти теж знаєш.

Пейдж сперлася на спинку ліжка.

— О ні. Тільки не це! — сказала вона.

— Боюся, що саме це, — розчаровано кивнула Фібі. — Саме в цьому місці знаходиться Будинок з фресками.

«Сила. Немає нічого кращого, аніж відчуття сили», — подумав він.

Він відчував, як вона швидко розливається по венах, міцніша за найсильніший наркотик, запаморочливіша за найкраще вино. Обпікаючи його зсередини, очищаючи, як вогонь. Це прекрасне відчуття майже компенсувало ті страждання, яких йому довелося зазнати раніше. Він був майже готовим до того, що мало статися. Скоро, ой скоро помститься він своїм кривдникам! Від цієї думки його руки починали тремтіти.

«Але ж ні! — подумав він. — Я не піддамся слабкості, навіть якщо це — слабкість мого бажання».

Натомість він зусиллям волі зупинив дрож і міцніше взявся за посудину, що тримав у руці. А потім спокійною і міцною як скеля рукою повільно підніс до світла келих, наповнений яскраво-червоною рідиною.

«Який він прекрасний, цей еліксир життя, і досі теплий», — подумав він. І коли він знову почав пити, коли сила шаленим нестримним потоком знову полилася по його венах, він відчув, як мозок його наче спорожнів, а потім його сповнила одна всепоглинаюча думка.

Цього було замало. Завжди буде замало.

Йому треба більше, більше, більше!

— Це була прекрасна ідея, — сказала наступного дня Пайпер за сніданком. Вона поклала булочку в тостер і налила собі чашку кави.

— Ага — прекрасна, аж далі нікуди, — похмуро докинула Пейдж. — Тільки чомусь не спрацювала. — Вона сперлася ліктями на кухонний стіл і зітхнула. — А коли будуть готові пастилки?

— А я тобі кажу, що спрацювала, — озвалася Фібі, заходячи в кухню у простій та практичній одежі для роботи. От тільки на ногах у неї були пухнасті капці, якими вона човгала по підлозі. Витягнувши з буфета найбільшу чашку, вона вилила в неї рештки кави.