Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

— Тоді чому він зволікає? — спитала Пейдж. — Чому б відразу не поквитатися з Люсіль?

— Дійсно цікаве запитання, — сказала Пайпер. При цих словах Фібі й Пейдж враз замовкли і напружено замислилися.

— У неї виникла ідея, — гучно прошепотіла Пейдж декілька секунд по тому. — Я чую, як працює її мозок.

Фібі кивнула:

— І я чую. Точно — у неї виникла якась ідея!

Пайпер закотила очі:

— Гаразд, розумниці. Я скажу вам, у якому напрямку працює мій галасливий мозок. Хоча в цій історії забагато емоцій, у ній проглядається і досить добра організованість. Зараз Вільям займається відновленням свого тіла через вбивства. І він не просто вбиває випадкових людей, а потім відрізає потрібні йому частини тіла. Він має якийсь план.

— Господи, як же я раніше не зметикувала?! — вигукнула Фібі. — Усе це виявляється простіше простого!

— Просто ти зосереджувалася на чомусь іншому, — сказала Пайпер. — Наприклад, Вільям це чи не Вільям? А тепер, коли в цьому ми абсолютно впевнені, слід переключити увагу і зосередитись на тому, що є важливим для нього. І це буде найкращий спосіб вистежити його.

— Отже, ми знаємо, що він жадає помсти, — почала Пейдж.

— Саме так, — сказала Пайпер, кивнувши головою. — І не просто помсти, а помсти у відповідності з певним планом.

— І це означає дві речі, — резюмувала Фібі. — Ми мусимо знайти те закляття, яке він збирається використати для відновлення свого тіла. А ще ми мусимо захистити Люсіль Маршалл.

Він відчув втому, і це його здивувало.

Усе життя його вчили бути напоготові. Не здаватися, перемагати. Ігнорувати біль, утому, навіть власні бажання. І він ніколи не йшов наперекір засвоєним правилам, навіть не намагався.

До того ж за всім цим стояв постулат: він був лише засобом, інструментом — і нічим іншим. Його власні потреби та бажання не мали значення. Найважливішою була остаточна мета.

Яка зараз, після довгого чекання, була уже близько. І він мав відчути піднесення, але натомість відчув втому і виснаження. Як бігун-марафонець, який відчув на останній милі, що ноги більше його не слухаються, не рухають його вперед.

«Уперед, — подумав він. — І тільки вперед».

Він мав дивитися тільки вперед. Прагнути до мети.

І лише після її досягнення він зможе дозволити собі відпочинок. Виспатися і мріяти власні мрії замість чужих.

«Цікаво, як я почуватимуся під час відпочинку?» — подумав він.

Але його розум, зазвичай кмітливий і вправний, коли йшлося про знаходження правильного маршруту, про шляхи нападу та відступу, просто відмовлявся зазирати так далеко у майбутнє. Він рвучко підвівся. Немає сенсу розмірковувати про те, що може бути. Може — не те слово, на якому слід робити розрахунки.

Натомість, стоїчно долаючи втому, він зосереджено заходив по кімнаті, збираючи все необхідне для ночі, що чекала його попереду. Не мав він часу на власні мрії! Не зараз. Ще рано. Поки що він має робити те, що робив завжди. Те, що вдавалося йому найкраще.

І він зробить те, що слід зробити.

Тихо й обережно він вийшов у темряву.

— А ти певна, що це необхідно? — спитала Люсіль. — Я так не люблю комусь нав’язуватися!

— Це не нав’язування, ні, це — необхідність, — уже вкотре запевняла бабцю Фібі. — До того ж нам буде дуже приємно приймати вас у себе, — додала вона, зображуючи на обличчі якомога привітнішу посмішку.

Переконати Люсіль Маршалл, що після виходу зі шпиталю найкраще для неї — завітати до Холівелл Менор, виявилося навіть складніше, аніж переконати в цьому Пейдж і Пайпер. Але Фібі не бачила іншої можливості гарантувати безпеку Люсіль. Звичайно ж, вона розуміла, що приїзд міс Маршалл матиме певні ускладнення. Але, тим не менше, не було кращого способу захистити її. І зберегти її життя.

Після довгих умовлянь Фібі вдалося-таки переконати сестер у власній правоті. Зрештою, захист невинних і непорочних був їхнім головним завданням. До того ж, якщо Вільям і (як потайки сподівалася Фібі) його поплічник таки насміляться заявитися до Холівелл Менор, щоб поквитатися з Люсіль, їй з сестрами вдасться вбити двох зайців одним пострілом. Таким чином, переїхавши до них, Люсіль матиме найнадійніший захист, а Вільям та компанія змушені будуть вибратися зі схованки — і потрапити просто в «обійми» чаклунок, які на них з нетерпінням чекатимуть.

А поки що Фібі мала якось виманити Люсіль з її шпитальної кімнати.

— Послухайте, міс Маршалл, — сказала вона, поставивши на підлогу величезний букет квітів від містера Зануди. — Я розумію, що ми знайомі лише кілька днів, тож не можемо сказати, що добре одна одну знаємо. Але ви були зі мною дуже відверті. Ви розповіли мені те, що нікому й ніколи не розповідали. Тож дозвольте тепер й мені бути відвертою з вами.