Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

А Робітник запитав мене:

— Ви — мій янгол?

— Твій янгол помер, — сказала я. — Чотирнадцять років тому.

У маленькій квартирці, куди він приходив майже щовечора, коли Вона дозволяла йому.

Їй було двадцять чотири і Їй доводилося поспішати.

Він приносив квіти, він приносив цукерки і дивився, як Вона одягає капелюшок.

— Ти гарна, — казав він.

А Вона, дивлячись у дзеркало, з жахом відповідала:

— Але мені вже двадцять чотири.

— Ти найкраща.

Але він був просто робітником. Добрим, милим. Він навіть любив її. І якби не це «просто»…

Вона не прощалася з ним. Господарка її квартирки якось увечері зустрівши його, всміхнулася:

— Вона більше тут не живе.

— А ви знаєте, де вона? — запитав він.

— Її повіз срібний автомобіль.

Він зрозумів, що їй пощастило. Він зрозумів, що Вона знайшла. І він ще спускався сходами, а його янгол уже був мертвий.

— Ну, то як тобі Дикі Пси? — запитала я Вовка в машині.

— Ніяк, — сказав він.

Йому знову було нудно.

І я сказала:

— Тільки не йди.

— Я не піду, — сказав він. — Куди нам?

Я знала, що це нерозумно, але мені так хотілось, аби він не нудьгував, і тому я сказала:

— Я знаю, де можна знайти одразу купу Диких Псів.

— І що?

— Дай мені монетку, зупинися біля телефонної будки, і вони будуть готові вбити тебе.

А в слухавку я сказала:

— Пси. Я знаю, хто дуже скоро прийде до вас.

Колись список був такий великий… Але зараз у ньому лишився тільки один рядок — Дикі Пси.

Я знала, куди їхати, і Вовк віз мене до них, до тих, котрі вже перезарядили автомати та сиділи обличчями до дверей.

Вежа з чорним склом. Під’їхати до отвору в стіні, кинути кілька монет у лоток і, коли ґрати піднімуться, заїхати до ліфта. Опустити бічне скло й натиснути кнопку кожного з поверхів гаража, облаштованого в цій вежі.

Але всі кнопки западають усередину. Крім однієї — кнопки на поверх із Дикими Псами.

Багато років тому це все було будинком для семи жінок, які продавали Любов. Одна з них померла, друга — вийшла заміж і про все забула, а п’ятеро постаріли, і їхні тіні для повік з кожним роком дедалі густішали, а перуки — дедалі тяжчали.

Їхні руки прикривали до плечей рукавички, а шиї — довгі, як нічна вулиця, намиста. Вони дивилися на всіх із посмішкою утаємничених:

— Ти стаєш старим і нікому не буде до тебе діла. Ти поки ще не знаєш про це, але неминуче стаєш старим, негарним, нікому не потрібним і дуже хворим.

У них був цілий поверх занедбаної вежі.

Вони жили там і надавали притулок усім, хто не хотів афішувати місце свого перебування.

Тепер тут жили Дикі Пси, зовсім не злі квартиранти. Прийти, перемінити сорочку, поспати. Зібратися в холі біля ліфта, випити в барі та мовчки вислухати розповідь однієї з п’яти стареньких, що наливають рідкий вогонь у твою чарку:

— Тоді був сонячний день. Ми поїхали з ним за місто. Грала музика. Діаманти в траві. Безліч метеликів. Я запам’ятала одного з багряними крильми. Я приготувала цілий кошик бутербродів, і ми їли їх. А потім, коли сонце сідало… Ой, який це був захід… Він тоді подарував мені цю обручку. І сказав… Адже він кохав мене. І якби не загинув тоді, в тих окопах, молодим офіцером, то взяв би мене за себе.

Усі герої їхніх оповідань загинули. А як же іще пояснити те, що вони, колись безперечно вродливі, змушені були залишитися тут?

Дикі Пси слухали їх. Слухали й кивали. Адже старенькі в яскравих сукнях та полинялих хутрах знали, що можуть говорити лише тоді, коли чарка слухача повна. Знали, а тому пильнували за тим.

А тепер, як за старих, Старих Славних Часів їхні чоловіки готувалися воювати.

— Як колись! — сказала одна Стара.

— Як колись! — так само захоплено кивнула друга, котра за стільки років стала їй сестрою.

Вони мовчки чекали неминучої стрілянини, вони осмикували пера боа, і їхні голоси тремтіли:

— Адже ви дасте їм жару.

І Похмурий Пес, потішаючись із їхньої нетерплячки, криво посміхався:

— Дамо. Звісно ж, дамо їм.

Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-жааа наближалося. Ліфт підіймався вгору.

— Цить, — сказав Дикий Пес.

Одна бабуся навіть затулила рота долонею.

— Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-жа-а-а… Грах!

Ліфт завмер, і його двері відчинилися.

— Давай!

— Тра-та-та-та-та-та-та-та! — відразу десяток автоматних стволів, перетворюючи машину в ліфті на уламки металу, гуми, скла. Із шипінням прострілених шин, з парою пробитого радіатора. З глухими ударами куль в уже мертву плоть.