Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Вони сидітимуть за столом — у руках повно карт. Без піджаків, мружачись від цигаркового диму, у світлі лампи, опущеної до сукна на столі.

— Я теж хочу грати, — скажу я.

— Ми граємо на кулі.

Кулі з Гербами Влади — Псові, Золочені — Вовкові. Кулі з насічками — влучити в тіло і маленький вибух — Котові.

— Чудово, — скажу я і розірву поділ довгої сукні, щоб дістати пістолет.

— Тр-р-р-р-р-р-р-р-р-р…

Вовк, Пес, Кіт і Залізний Чоловік поглянуть на мене і побачать мої черевики. А я думала, що під сукнею їх не видно.

— Гм.

Я знизую плечима, нічого не кажу, а просто розряджаю пістолета, висипаючи на стіл свої кулі. Я сама покривала їх перламутровим лаком, під колір нігтів.

— Скільки? — запитає, банкуючи, Вовк.

І я скажу:

— Влучивши в тіло, вони залишають у ньому тридцятисантиметрові отвори.

— Ставку прийнято, — скаже мені Вовк.

Ми гратимемо до ранку, а тоді вони підуть спати. Вовк, Пес і Залізний Чоловік. Кіт скаже їм усім:

— Бувайте, — і повернеться до мене.

— Ну, Крихітко.

— Так, Котику.

— Є Вітчим. Є Місто. Є Дикі Пси. А ще є Кити.

— Кити? — запитаю я. — Що то за Кити?

— Вони допоможуть тобі. Звісно, якщо захочеш.

— Це Місто живе грошима…

— Місто Великих Вогнів?!

— Гроші — пальне його Реклами. Гроші скликають сюди Людей.

— Сім мільйонів, — згадаю я.

І Кіт кивне:

— Сім мільйонів. Але головні тут гроші, гроші і гроші. А всіма грошима тут керують Кити.

І я зрозумію.

Я скажу:

— Гаразд. Що ж мені пропонують Кити?

— Великі Кити, — скаже Кіт.

І я кивну:

— Великі Кити.

Мене зустріли п’ять Великих Китів Міста. Кит Палацу Ігор, Товстий Усмішливий Кит Вантажних Перевезень, чиї люди до появи Псів збирали з Міста данину. Кит Сорока Фабрик та Кит, чиї люди займалися продажем порошків «ін». Сухий Сивочубий Кит — власник Найбільших Крамниць і Найтовстішої Газети. Усі в темних м’яких костюмах, усі з сигарами довкола великого столу в кабінеті Кита Палацу Ігор з його портретом, зі сталевими круглими дверима його персонального сейфа.

Два Особисті Гвардійці зустріли мене на порозі й намірилися обшукати.

— Ні, — сказала я і відступила.

— Нехай проходить, — сказав Товстий Кит.

— Здрастуй, дитинко.

— Вітаннячко.

— Ми раді бачити тебе.

— Каву?

— Дякую.

— Тоді до справи.

П'ять величезних Китів.

— Ваш вітчим, — сказали вони. — Ми знаємо, що ви не дружите з ним…

— Мій вітчим. Я знаю, він завдав вам чимало прикростей…

Негучне:

— Па, — губами, і кільце сигарного диму попливло до димових хмар над столом.

— Ваш вітчим…

— Мій Вітчим…

— Ми знаємо…

— Я знаю…

— І ви…

— І я…

Вони не керували Містом, але вони володіли ним. Уже багато років.

— Місто живе грошима, — сказав Кіт.

Кити теж були живі, поки мали гроші.

І справа не в маєтках на пагорбах за містом, не у Вежах і не в особистих «Цеппелінах» із пілотами, що завжди нудьгують на землі. П’ять хвилин довгелезного дня — зачинити кабінет, загасити світло та навпомацки повернути важелі на дверях власного сейфа. Відчинити й завмерти на порозі у фосфорному сяйві грошей.

Щоб зайти, погладити рукою. І покласти кілька нових пачок, кинути три жмені дріб’язку до фонтана в центрі багатокілометрового сейфа, що зникає у жовтому світлі монет.

Жити тільки цим: грошовий сад у сейфі Кита Палацу Ігор. Листи з портретами й палацами, перлини доріжок, рубіни квітів, птахи із золота, стовбури дерев із срібла, платинові водоспади.

Золотий храм у сейфі Усмішливого Кита. Тільки золото. Колони, стіни, вівтар. Золото ста шандалів. Світло золотих свічок. Золото вітражів і золото літер на золотих сторінках священних текстів.

Кит Сорока Фабрик. Його особистий, схожий на склад, сейф. Вісім залів паперових грошей. Але основні цінності там, за останніми дверима. П’ятсот статуй з білого каменя. Перші санчата з трояндою на спинці. І головне — Бойовий літак, гігантська летюча фортеця на десять пілотів та вісім кулеметних веж. Мрія дитинства. Мрія про дев’ятьох вірних друзів.

Піднятися в кабіну. Клацнути не працюючим тумблером і сказати:

— Полетіли, — ніби ти не один.

Сейф Кита, чиї люди займалися продажем порошку «ін». Посмішка людини, яка вже має все, що може мати людина. Ніяких полиць, ніяких каталогів крупних купюр «банкноти номіналом у п’ять мільйонів, випущені торік». Самі лише коробки з кольоровими гумками і купа грошей від стіни до стіни.