Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Тра-та-та-та!!!

Майже миттєва смерть.

А потім тиша. Тільки звук гільзи, що покотилась і вдарилася об край тротуару.

І на безлюдній вулиці три машини мертвих людей. Вони загинули, виконуючи наказ Китів, і лежать тепер чорними тінями, нерозрізненою купою ганчір’я.

Робітник зі Складу просто сидів і просто слухав приймач у конторці за вкритим пилюкою склом. Паперові тарілочки вечері, паперова філіжанка з чаєм. Стосики паперів та книг на полицях довкола.

Сховатися тут від усього світу. Виходити на вулицю, підіймаючи комір. Поспішати. Ні на кого не дивитися, і ці сорок хвилин на вулиці вважати, що нікого довкола немає і тебе теж не існує.

Завернути до крамнички, купити щось — і додому. А там відразу увімкнути приймач і не вимикати його. Спати під шум радіохвиль. Слухати якусь постановку та прокидатися від музики. А прокинувшись, повернутися на Склад, де час зупинився і де прожив усе своє життя.

Він просто сидів, чоловік, що прожив все життя на Складі. Один, під єдиною лампою. А там, за склом, темрява.

І раптом звук:

— ДЖОНГ!

Він озирнувся й побачив тільки висунуті з темряви ріжечки шухляд. Підвівся.

А потім свист. Неголосний, але явним повтором знайомого:

— З, з, з, с…

— Хто тут? — запитав він.

— А хто тут?

І знову свист.

Він упізнав — сінема-пісенька. Дівчина, що фарбувала ґанок. Фарба на щічці. Квіти в зеленій траві. Незграбне і товсте цуценя. Картинка відразу погасла, зоставивши самий лише страх.

— Хто тут?

— С-с-с, с-с, с-с.

Він підвівся і, все ще дивлячись у темряву, підійшов до стіни та натиснув на вимикачі. П’ять щигликів, три десятки ламп освітили склад. І п’ять Диких Псів стояли майже поряд із ним. Там за запиленим вікном, за написом на склі:

П’ять Диких Псів приготувались змести автоматними чергами скло поміж них.

Він упав за мить до пострілів, прямо під водоспад скла, що засипало його.

— Не треба!!!

— Підіймайся, — сказав Дикий Пес.

— Ви вб’єте мене!

— Підіймайся.

Хрускіт кроків по склу, пальці вп’ялись у плече і змусили його підвестися, але відпустили, щойно він став на коліна та почав благати:

— Не треба. Відпустіть мене, благаю вас, — маленька людина за п’ять хвилин перед смертю на великому Складі, у малюсінькій цяточці на карті Великого Міста.

Йому доводилося думати про смерть. Спочатку він боявся її. Потім, раптом почувши вуличного проповідника, уявив собі чарівні сади над білими хмарами і навіть посміхався, думаючи про те, що там усі його мрії стануть дійсністю.

Але зараз, коли чорний тунель відкрився перед ним і повільно обертався перед очима, він бачив, що там лише тьма. Він боявся йти туди і прохав:

— Не треба. Не вбивайте мене. Я не хочу. Мені страшно. Прошу вас. Я зроблю все, що ви скажете, тільки не вбивайте мене. Адже я нічого не знаю. Адже я маленька людина.

Беззахисний та безпорадний перед безликими чорними тваринами, котрі чекали на нього у глибині тунелю.

— Ось іще один, — сказав Вітчим.

Мачуха поглянула на Чоловіка, примружила повіки й сказала:

— Ні. Можеш залишити його собі.

— А чим він тобі не подобається? — запитав Вітчим.

— А хто він такий? Так. Просто. Він є, його немає — яка різниця?

— Можливо, — кивнув Вітчим. — Можливо і можливо.

— Не вбивайте, — благав маленький чоловік. Звичайнісінький Робітник зі Складу.

Дикий Пес став позад нього і уже піднімав автомат.

— Не треба.

І раптом нове:

— ЦОК-ЦОК-ЦОК.

Воно змусило Диких Псів озирнутися, туди, до відчинених складських воріт. Змусило Робітника замовкнути.

Хтось ішов до них. Неквапливо. Диригуючи циргаркою, вставленою в довгий мундштук. Та сама пісенька про квіти в зеленій траві. Та сама дівчина, що фарбує в біле ґанок.

— Цок-цок-цок.

— Ла-ла-ла, — наспівати останню ноту. Легкий кніксен. Кивок голови до невидимих глядачів. Ще. Опісля, помітивши псів, посміхнутись і запитати:

— Я вам не заважаю?

— Хто ти? — запитав Дикий Пес.

— Я? Крихітка. А це мій друг Вовк, — сказала я, киваючи на Вовка, що постав позаду них. — Сподіваюся, ви станете друзями.

Вони не встигли сказати:

— Так.

Вони взагалі нічого не встигли, тому що Вовк убив їх. Відразу з обох рук. Відразу з обох пістолетів.

— Вовче, Вовче, Вовче, — зітхнула я. — А раптом вони стали б твоїми друзями?

— Друзями? — перепитав Вовк і посміхнувся Робітникові, котрий усе ще стояв на колінах. — Це жарт. Не слухай її.