Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Навіщо розмовляти з тим, хто радітиме твоїй смерті?

Я зайшла до ліфта свого хмарочоса промокла, з пакетиком льодяників у муфті, й ліфтер в уніформі, впізнавши, всміхнувся до мене.

— До себе? — запитав він.

— До себе.

Він натиснув кнопку, біля якої замість трьох цифр поверху було написано лише «КРИХІТКА».

Я вийшла на сто другому поверсі, і тільки-но двері ліфта зачинилися, із кришталевим дзенькотом засвітилося світло. Я опинилася на килимі перед єдиними тут дверима.

Натиснути на кнопку дзвоника та почути його важкий звук.

У квартирі було тепло й світло — на мене чекали. Хто міг на мене чекати? Тільки моя Квартирка.

— Квартирко, — покликала я.

Я знала, що вона мене чує.

— Квартирко.

— Так.

— Ти що?

Вона промовчала, але в її «так» було дуже багато всього.

— Що сталося?

— Ти знаєш, — сказала вона. — Цей світ… Ти створила світ… тут…

— Ну ж бо.

— Ти можеш побачити мене.

— Квартирко! — Крихітка сплеснула руками.

Але моя квартирка соромилася.

— То мені вийти до тебе? — нарешті.

Вона була негарна. Некрасива й підстаркувата. Строге чорне плаття. Заколка у волоссі. Долоні притиснуті одна до одної. Але коли вона всміхнулася…

— Квартирко!

Ми обійнялися.

— Ти найкраща!

У величезній мармуровій ванні. Відображення у ста дзеркалах. У халаті поверх піжами я завмерла біля дверей.

— Не бійся, — посміхалася квартирка, — адже це все твоє.

— Так багато всього.

Навіщо ж мені стільки кімнат? Вікна на всі сторони світу?

— Навіщо?

Ми вечеряли за столом, таким довгим, що коли пустити по ньому хлібну кульку, вона не докотиться до кінця, перетворившись по дорозі на пил.

Я лягла спати в ліжко, по один бік якого була осінь, а по другий — починалася весна. Золота сосна в останніх променях сонця — малюсінький вензель на ріжечку подушки.

Квартирка сиділа поряд зі мною, доки я не заснула. А потім вийшла, залишивши вогник нічника.

Я прокинулася від співу весняних пташок. А за вікном була осінь.

— Ти йдеш?

— Мені треба йти.

— Повертайся не дуже пізно.

Сорок костюмів на вибір. До кожного — по сорок капелюхів.

Я взяла куртку та джинси.

— У Місті Всіх Вогнів?!

Чоловіки у строгих костюмах. Жінки на високих підборах.

— Ти пілот «Цеппеліна»?

— Я — Крихітка.

— Але ти вдягнута…

— Я капітан підводного човна.

Жінки на високих підборах. Стримане, ніжне, невміле або таке, що знає про себе все, цок-цок-цок.

Я теж цокала черевиками. Щоправда кожен удар об асфальт викрешував безліч іскор.

Упіймавши чийсь погляд, я посміхалася:

— Я — Крихітка.

До мене посміхалися у відповідь.

Але тільки не Вовк.

— Крихітко, — вимовив він.

— Здрастуйте, пане Вовче, — сказала я, ховаючи рукавички в муфту. — Як ся маєте? Як вам погода? Як вам спалося?

Нічим не виказуючи того, що мені слід переколоти капелюшок.

До машини Вовка малюсінькими кроками на тоненьких підборах. Цок-цок-цок-цок.

Вони пройшли під мостом метро. Двоє Диких Псів, що тримають руки в кишенях.

Мовчазні. У краплинах дощу. Зупинились край тротуару і перейшли вулицю. До будинку з вітриною «підстригання волосся».

Вони зайшли до перукарні на два крісла. Дзеркала, вішалка, плакати «бритви», «крем», «запах» і «полиск». Календар з обведеними кружком числами минулої зими.

І один покликав:

— Егей.

Той, що сидів у кріслі, озирнувся, а перукар устиг побачити Псів у скалках розбитого дзеркала.

Три кулі в того, що сидів у кріслі, дві — в перукаря. А потім ще одну в простирадло, що задимілося дірами і почало набиратися кров’ю. І одна випадкова куля в дзеркало.

Заховати пістолет і поправити рукавичку.

— Ходімо.

А другий навіть не вийняв руки з кишень.

— Егей. Егей. Егей, — чарівне слово всіх міст.

Слово, народжене, щоб кликати.

Я знаю безліч слів. Я навіть знаю слово «любов». Але слово «егей» найкраще.

Навіть:

— Як здоров'я, — навряд чи може зрівнятися з ним.

— Егей! — кричиш ти, і до тебе відгукується сонце, що викотилося з-під ковдри землі.

— Егей! — і ти розігнала всіх чорних птахів.

— Егей! — і людина, що озирнулася, дивиться очима Друга. Його очі добрі. Його очі стомлені. В них радість. В них бажання дивитися на тебе. Сказати тобі:

— Егей!

— Егей! — ніжний шепіт. Ти озираєшся, відірвавшись від книги, а в його пальцях квітка.

— Егей! — слово покори, долоні перед собою порожні.