Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Ні, — сказало Місто Терору. — Я не зможу впустити вас. Уже першої ночі весь бісер буде зірвано з вашої одежі.

— Та впусти їх, — посміхнулося Селище Далеких Пагорбів, спершись на плече Міста.

— Ти поспішаєш прикрасити свої байки їхнім бісером?

— Ні, — сказало Селище. — Я просто вірю в любов.

— Гаразд, — сказало Місто. — Я зроблю так, що вас не займатимуть.

І воно зробило.

Хто вб’є тих, які потім поховають його?

Хто вб’є тих, які зцілили третину воїнів міста й не побоялися стати ворогом кожного третього міського мешканця?

Хто полізе величезною драбиною, привареною до вертикальної стіни.

— Нам сюди.

— Драбиною?

Драбиною, що притулилася до вертикальної стіни.

Згода захиталася пасмочком волосся на обличчі.

— Сходи до неба?

Заперечливо закинуте назад волосся:

— Ні.

— І навіть не сходи до раю?

— Ти впустило їх, тому що віриш у любов? — запитало Селище Далеких Пагорбів, — чи тому, що я попросило тебе?

— Чуєш? — відповість йому місто. — Стріляють.

Величезний моноліт критого стадіону. Велетень, чорніший за все місто довкола.

Двадцять п’ять тисяч кроків, щоб його обійти.

Не заглядай усередину. Там злісне гарчання вантажівок, вигодуваних сталевим м’ясом забитих ними машин.

Піднімайся сходами і стримайся до вигуку:

— О-о!

Вони самі розповідатимуть:

— Тут ми живемо. Обирай будь-який будинок, відтепер він буде твій.

Вони спорудили місто на даху величезного стадіону. Місто з малесеньких будиночків і тісних вулиць. Місто Любові. Свято збережену таємницю тих, хто живе там, унизу.

— Це Місто Терору? Отже, десь є місто Любові?

— Ні. Такого міста немає.

— Але мені казали.

— Про що?

Під ними ревіли величезні вантажівки і кричали глядачі, обступаючи арену із затиснутими в її центрі машинами.

— Сьогодні в програмі! — п’яно втішався Старий із сивим чубом Самотнього Стрільця, — зграя Бродячих Машин проти трьох Ревучих Вантажівок!

Вони виловили машини на вулицях, заганяючи їх у глухі кути й накидаючи сітки з товстих ланцюгів.

Автомобілі, що здичавіли після загибелі їхніх господарів.

Вони були різні, деякі ледь рухалися. Деякі були розлючені. Деякі були автомобілями-вбивцями.

А ще я впізнала дві сріблясті машини, що належали Мисливцям Раз.

— Мені треба вниз.

— Там надто страшно.

— Мені треба вниз.

— Іди.

Тисячі глядачів навколо арени, машини збилися в центрі.

— Хто їх упіймав?

— Ось вони, — сказав мені сивий самотній мисливець.

Їх було семеро.

— Ви полюєте на автомобілі?

— Ми ловці здичавілих машин.

— Вам не траплялася Машинка?

— Нам траплялося багато машин.

— Вона каже «ш-ш-ш». І в неї перед дверцятами написано «Крихітка», ніби слід від пазурів.

— «Крихітка»? — засміявся один. — «Крихітка», — сміявся він. — Запитай цього.

Чоловіка, що колисав прострелену руку.

— То що з нею?

— Ми мчали за нею до самої околиці міста, — сказав він.

— Вона втекла?

— Можеш піти подивитися на неї.

— Зграя Бродячих Машин проти трьох Ревучих Вантажівок!!!

Розсунулися ґратки воріт у трьох різних кінцях арени, і повільно виїхали вантажівки.

Підкидаючись на бивні, топчучи і втискаючи ударами в борт.

Вантажівки приїхали вбивати, і вони вбивали, вони засипали арену шматками металу.

Тільки чотири машини: дві Мисливців Раз і дві машини-вбивці намагалися зробити хоч щось, перш ніж померти.

Але вантажівки знищили їх, роздерши останню навпіл.

— Сьогодні в програмі! — п’яно кричав Старий, — байки з пасовищ біля Далеких Пагорбів та дві Вантажівки!

Скрегіт і ревіння моторів. Зграя байків знищила обидві вантажівки.

— Сьогодні в програмі! Машинка з написом «КРИХІТКА» й вантажівка, Що Вбила Тисячу Диких Машин!

Вона щулилась від яскравого світла, а вантажівка просто чекала, коли вона нападе.

Їй гукали:

— Давай!

Їй гукали:

— Убий її!

Їй гукали:

— Покажи нам колір її мастила!

І вантажівка кинулася вперед, а вона просто відскочила, розпоровши пазурами фарбу над її колесом.

Гоп! І Крихітка перестрибнула через огорожу арени.

— Ва-а-а-а!!! — заволали трибуни.

А п’яний сивий Старий прокричав:

— Сьогодні в програмі! Машинка, Крихітка і Вантажівка!

— Ва-а-а-а!!! — репетували довкола.

— Зробимо ще веселіш! — горланив Старий, він любив їх у цю мить, як дітей, — Крихітка, Машинка, Вантажівка та Ожилі Мерці!

Мерці, що надокучили моїй Мачусі й занадто довго ходили поза могилами.