Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Чи дати сховатися в темряві, а потім, зробивши світ блідо-зеленим, шукати його крізь окуляри нічного бачення? Повільно видиратися через стінку, стати перед ним, коли він чекатиме від сходів, і підняти пістолет…

Ні. Бо тоді в мене будуть зелені руки.

Я відпустила кермо й відкинула спинку сидіння.

Адже я вірю в долю, і якщо мисливець мав долю, то їй саме час проявити себе.

Моя Машинка спинилася, не розуміючи… Потім обережно подалася вперед. Припала до асфальту, готуючись завмерти в моєму окрикові:

— Стій!

Але я мовчала. Тож вона зрозуміла, що настав Час Долі, й кинулася за Мисливцем Раз.

Я бачила чорне небо, я бачила стіни будинку. Промайнули гілки зів’ялого винограду, колони веж і дахів, безлика тварина, що ночує під ґратами балкона.

А потім я почула лемент, скреготання гальм і хрускіт шиї на її гострих зубах.

— Відпусти.

— Р-р-р-ррр-р…

— Годі, — сказала я. — Кинь його.

Вона загарчала.

— Годі!

Мисливець був уже мертвий, і йому було однаково, куди вона кине його.

А як називатиметься альбом із фотокартками цього бою? «Крихітка та п’ять сріблястих машин»?

Я відійшла вбік, і залізні бруси таранів простромили все, що завгодно, окрім мене. Так серед фотокарток були б «таран трощить газетний кіоск», «таран ламає огорожу квітника». І їх довелося б приклеювати чорним скотчем, адже там були б: «залізний таран пробиває срібло кузова та відриває прикутого до кулемета Мисливця Раз».

Вони перелаштувалися і, вже не ховаючи таранів, знову кинулися на мене.

— Машинка.

— Я чую, — сказала вона й дала задній хід від Мисливців Раз. — Я чую… чую… Давай!!!

Я вдарила черевиком по педалі, і наш кулемет вистрелив у них.

— Раз, два, три, — сказала Машинка. — Тепер їх зосталося ш-ш-ш-шість.

Сріблястий металік. Хто сумнівався, що вони оберуть цей колір?

П’ять машин з мисливцями обабіч площі, а в центрі — Крихітка, що дозволила Машинці вилізти на нічний постамент. Вона мирно лежала на ньому. Вона бачила їх. Вона щулила повіки так, ніби взагалі їй хотілося спати.

Але кінчик її хвоста здригався, а всі до єдиного клапани були підняті догори. Напружене чекання.

Не поворухнути головою, навіть коли вони кинулися до нас.

Ще трохи — і педаль газу наскрізь продавить підлогу. Ще трохи — і стрілка спідометра змете всі цифри та крутитиметься по колу:

— Швидше! Ще швидше!

Ще трохи — і на асфальт потече розпечений метал двигунів та кузовів. Ще трохи…

І шугнувши через голову того, хто сидів за кермом, моя Машинка притислася до землі. Стрибнула. Удар хвостом. І помчала на перше коло.

П’ять машин слідом. Під лемент, стогін і виття. Під п'ять увімкнених приймачів:

— Гей!

— Гей-ей!

— Угу!

— Ну-мо! Ну-ну-мо!

— Гей-гей!

Так, щоб в іншому кінці міста два стрільці завмерли, притиснувши цівку до цівки:

— Що це?

— Здається, женуть Крихітку.

— Я був певен, вона…

— Я теж чув про це.

— Схоже на брехню.

— Тоді робитимемо своє?

— Робитимемо своє.

— Бах-Бах.

А позаду:

— Ну ж бо, ну ж бо, гей-гей!

— Ну ж бо, Машинко!

— Ш-ш-ш-ш-ш…

Пішла? Добре? Не заважай?

— Гальмуй!

Я вдарила по гальмах.

— Ліворуч!

Я смикнула кермо.

— Тримаєш-шся?! Тоді тримайся!

Новий стрибок через вирваний днищем люк, що покотився з гуркотом.

— Ану ж бо!

І перша срібляста машина втелющилася в нього колесом, перевернулась і, розмалювавши асфальт сріблом, зі скреготом завмерла.

— Стріляй!

— Він уже вмер.

— Стріляй!!!

— Його вже немає.

Він іще був. Розрізавши ножем ремені, з машини крізь лобове скло.

Сріблястий металік… Чоловіки — великі діти. Як легко вибирати за них. Якщо пістолет, то найбільший, якщо силікон, то найважчий, якщо авто — синє, чорне чи сріблясте.

Ще до того, як привести їх сюди, у Це Місто Терору, я побувала в їхньому офісі. Я прийшла туди вночі, коли вони пішли спати.

Я обійшла їхні столи — дванадцять столів.

Я торкалася їхніх філіжанок — одинадцять філіжанок для кави.

Я розглядала їхні попільниці. Попільниць було сім.

Але я зробила це, щоб не пропадав вечір, записаний у моєму щоденнику, як «увечері в будинку Мисливців». Адже я знала, про що вони думають ще до того, як Мисливці Раз роз’їхалися по домівках спати. Адже я бачила на стоянці біля офісу дванадцять сріблястих машин.

Про що думаєш за кермом сріблястої машини? — «Буде неважко її впіймати?».

Сріблястий металік. Щоправда, тепер уже тільки чотири машини. Одначе такий самий колір мають не тільки тарани й дверцята, а й дула кулеметів.