Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Де ти, Крихітко? Повернися. Не змушуй мене…

Вони ненавиділи все Місто. І, випалюючи на своїй спині висотну вежу, нищили всіх, хто намагався до неї підійти.

Вітчим не посилав їх убити мене, та вони самі збиралися це зробити.

— Вона ж загине, — сказала Мачуха.

— Я бачу, — сказав Мій Названий Батько.

— То зроби щось.

— Навіщо? — посміхнувся він.

— Ти хочеш, щоб я допомогла їй?

— Так.

— Це буде весело.

І посеред усього цього, коли було вбито сестру, коли вбили народжених у п’ятницю близнюків, коли загинув Вождь Тих, Що Стоять за Спиною У, та коли нам довелося відступити до Нічийної Землі, затискаючи вени зубами та спльовуючи кров, от тоді з гулом Ракети до нас виїхав відкритий автомобіль Мачухи, а за ним — десять автомобілів з мерцями, що їх оживила вона.

Вони мчали до нас, і Мачуха сиділа на задньому сидінні, всміхалася повним білих кісток ротом і стріляла у всіх, хто намагався вбити мене, стріляла з двох рук, не цілячись, але знаходила жертву для кожної кулі.

— Я доклав багато зусиль, щоб створити їх, — сказав Вітчим.

— Ну то й що, — сказала вона. — Створиш нових.

— Так-так.

У червоному автомобілі зі зрізаним дахом, із двома патрачами в руках.

— Агов, Крихітко, відгадай, хто до тебе прийшов.

І похмурі мерці дивилися на те, як вона нищила Патрульних Висотних Веж.

А коли вони всі були мертві, я підвелася та сказала своїм друзям:

— Знайомтеся. Це — моя Названа мати.

— Крихітко, — з докором вимовила Мачуха. — Навіщо все так уточнювати?

Привітна посмішка до трьох останніх з Народжених Уночі та двох уцілілих із Тих, що Стоять за Спиною У:

— Дуже приємно. Любляча Матінко, — із тією ж посмішкою кивок до своїх мерців. — Убийте їх…

— Я йду.

— Бувай, — сказав Вітчим, не виходячи зі свого кабінету.

— Бувай, — повторила вона.

У цьому місті завжди було поночі, й Мачусі це так подобалося.

У своєму довгому чорному плащі, в рукавичках, що обтягували руки.

— Егей, дівчинко!

— Так, — озирнулася вона.

Це був Самотній Стрілець — довгі коси, каблучки, Байк підставляв колесо під стомлену спину.

— Хочеш кохання?

— Хочу, — відповіла Мачуха.

— Справді? — перепитав Стрілець.

— Справді, — сказала вона.

Вона віддалася йому просто на землі: лягла на спину, підняла ноги, не заплющила очей.

Тільки-но він опинився на ній, вона обхопила й пригорнула його до себе так, що йому забило дух.

Мовчки дивлячись одне одному у вічі, вони дедалі швидше мчали назустріч одне одному.

А наприкінці, коли він увігнав пазурі в асфальт і випнувся, вона ощерилася сотнею шипів і з судомним гарчанням впилася йому в горлянку, захлинаючись кров’ю, і ковтала її жадібно, доки наситилася.

Скинувши з себе мертве тіло, Мачуха підвелася і ступила в пітьму зруйнованих стін, і вони сховали її. Вона чекала, і ті, на кого черкала моя Мачуха, незабаром з’явилися. Запряжений у візок сліпий Байк, п’ятеро патлатих, зодягнених у світле чоловіків. Вони ніколи не тримали в руках зброї і знали тільки одне слово «любов», вони були надто вже незлобливими, аби щось змінити в цьому Місті. Вони не могли дати Містові мир, коли шукали розраду у зціленні поранених та ховали в землю мерців.

Вони підійшли до вбитого Стрільця, перевернули обличчям догори й закрили йому очі. Зняли з Байка сідло та відпустили його. А тоді, поклавши мертве тіло у переповнений такими самими тілами візок, повезли геть.

Мачуха пішла слідом. До найближчого цвинтаря, влаштованого серед нікому тепер не потрібних Асфальтових Полів.

— Ви вдова?

— Ні, — сказала вона. — Але я знала одного з убитих.

А коли вони закопали могилу і сказали їй:

— Прощавайте. Нехай з вами буде любов, — вона постояла ще трохи, поки візок зник серед віддалених будинків, а тоді нахилилася до могили і, погладивши її, сказала:

— Йди до мене, любий, йди.

П’ятеро відгукнулися на цей заклик. Але їй було добре з ними. З усіма п’ятьма.

— Убийте їх.

І я залишилася зовсім без друзів.

— А тепер візьміть її, — і до того, як мерці ступнули до мене. — Поїдемо до татуся. У нього до тебе є справа.

— Чудово, — сказала я.

У мене залишилося півобойми, через що тільки дві машини материного ескорту заклякли на Нічийній Землі назавжди.

— Не дурій.

— Не дурію, — відповіла я і побігла.

Мерці рвонули за мною.

Вони бігли мовчки і несли на собі герби всіх існуючих у Місті банд та всі види смертельних ран.

Нікому зробити розтин, нікому обмити, майже нікому оплакати.