Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Малесенькі фігурки під непроникним агатовим небом. Ні зірок, ні місяця, тільки багаття та спалахи пострілів на сусідніх вулицях. Через вулиці, що належали Північним Людям, через район Тих, котpi Стоять за Спиною У, через будинки набережної Одержимих Стрільців, через Занепалих, через Воскреслих, повз Свистунів, які регочуть.

Отвір тонким свердлом, і куля летить зі свистом.

— Ссссссс…

Знову впасти, вбігти до під’їзду та побачити пусті зіниці наркомана:

— Хто ти?

— Мовчи.

— Навіщо ти прийшов?

Один, два, три… А ось іще один. Той, Що Прокинувся Першим і зупинився:

— Хто ти?

— А ти?

— Я просто тут живу.

Кожен по-своєму. Опритомніти у мрячному світанку, який був спалахнув за вежами костьолу і знову перейшов у ніч.

Той, Що Прокинувся Першим. Справжній Мисливець Раз, із затиснутою в усміхненому роті цигаркою. Він змінив пальто на куртку з гербом «Мисливець» і змією, — вона звивається цифрою «раз».

Крізь дірку паркової огорожі, через парк, повний покинутих і вже здичавілих собак, мостом, через застиглу, мов подряпане дзеркало воду, під навісом, мимо зчорнілих рекламних щитів, до свого будинку — на вулиці Охоронців Тиші, що гріються біля розкладеного посеред дороги багаття.

— Як полювання?

— Ніяк.

— Хочеш м’яса?

— Я поїм удома.

— Вдома нема їжі, — сказала його дружина, що сиділа на бордюрі — чорні повіки, чорні нігті, чорний кокон ненародженого павука на виголеній голові, з тисячею кілець у гострих вухах. — Хочеш трохи ласки?

Він простяг руку, і вона подала йому пляшку звареного з Диких Ягід вина.

— То як полювання?

— Ніяк.

— Хочеш м'яса?

Той, що прокинувся другим, знайшов себе перед погаслими очима світлофора. Він засунув руку до кишені куртки, вколовся гострими шипами кастета і, не виймаючи пачки, витяг зім’яту цигарку. Тицьнув у рот і припалив від запальнички з уламком перлини на накривці — єдине, що нагадувало йому про ті сни, які іноді бачив.

У тих снах він жив у невеликому будинку за тридцять кілометрів од міста, у будинку з єдиною кімнатою на другому поверсі. Йому часто снилося, як він сидить у м’якому кріслі, а довкола динаміки. І музика з того життя, що він його бачив уві сні, музика молодості:

— Усе, чого ти потребуєш…

Він припалив і скулився на вітрі, що віяв димом, він потрусив пришитими до рукавів його куртки скальпами. Над правим ліктем ще залишалося місце для одного скальпа. Для скальпа Крихітки.

— То що, — сказала я, дивлячись, як він простує в темряву безлюдної вулиці. — Якщо це все, чого ти потребуєш…

Той, що прокинувся третім, прокинувся від удару в обличчя.

— Егей, туристе, приїхав подивитися на наше місто?

Його обступили четверо — Нічні Убивці в залізних рукавичках.

— Гарне пальтечко.

— Файна краватка. Подаруєш?

Він мотнув головою, струшуючи з повік кров, і сказав:

— Ні.

— Що? — не зрозумів Нічний Убивця.

Краватка сама виповзла з його окутих залізом рук і перетворилася на ланцюг, намотаний на шию.

Пальто розпалося, показалися заклепки на куртці зі змією, що звивається на спині Раз.

— Чудова ніч.

— Мисливець?!

— Я, — сказав він.

І вистрелив, зваливши тіло одного з Убивць, мов ляльку з м'якої глини.

Прокинувшись, я дозволила собі полежати і тільки потім сказала:

— Я прокинулася.

«Доброго ранку», — озвалася до мене квартира.

Живучи за влаштованим у її комп’ютер годинником, вона завжди точно знала, що означає ніч за вікном — ранок, вечір чи власне ніч.

— Каву, душ, цигарку.

«Курити вранці — шкідливо».

— Каву, цигарку і душ.

Вона наповнила чашку кавовою піною, вона пустила пару в душовій і запалила для мене цигарку, таку коротку, що я ледь відчула смак.

— Я йду!

У курточці з моїм гербом на спині.

Згасло світло, кулемети у передпокої клацнули запобіжниками — стали на чати.

— Зачинити двері.

— Бувай.

Мені потрібна була машина, а в цьому місті гроші були ніщо.

І я спустилася до підвалу, до багатоярусної занедбаної підземної стоянки, чиї нескінченні поверхи тяглися до самого Пекла.

Я запалила сірника, але морок залив його чорного смолою темряви.

Я відчинила зниклі в темряві стелі ворота і почула, як там унизу чорні тварюки впіймали мій перший крок. Вони мчали дорогою, що обвиває поверхи, і в бетонних плитах залишалися сліди від їхніх лап. Їхній подих перетворився на один нескінченний вдих — увібрати аромат парфумів, увібрати запах тієї єдиної крупинки туші, єдиної цяточки помади в мене на губах.