Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Нових? — перепитаю я. — Татусю, я не знаю, про що ви.

Два останніх Мисливці Раз. Чуєте? Це йде Крихітка.

Усякчас, проходячи повз поштову скриньку, вона кидає листа:

«Егей, мисливці, Крихітка вже в дорозі».

От тільки шкода, що тут не працює пошта.

Я вийшла й побачила музиканта. Того самого, що наповнював моє серце золотом струн.

— Ти залишив пагорби?

— Так, — сказав він. — Тепер там співають нових пісень.

— Заспівай мені.

— На далеких болотах. П’ять днів дороги. Занадто вже вони глибокі. Занадто багато палаючих очей. Вони вийшли. Вони йдуть.

— Погана пісня.

Але він не чув мене:

— Їхнє виття заглушило бій барабанів. І Вершники не зупинять їх. Дикі-дикі пси. Ти спитаєш, звідкіля? Ти спитаєш, куди? Вони йдуть по тебе.

П’ять днів дороги. Щоб знайти Мисливців Раз, мені знадобилося значно менше.

Відсунути ногою міну, що лежить біля дверей.

Приставити до дверей пістолет, перш ніж вони скажуть:

— Чужий.

— Чужа.

— Чужа, — виправляться двері.

Там, де колись був офіс.

Порожні столи. Одинадцять порожніх філіжанок на них. Сім цигарок, що димлять поминальним багаттям у сімох попільницях.

— Я прийшла до вас.

— Ми чекали на тебе.

Один зупиниться позаду. Другий гляне в обличчя.

— Мені слід поспішати.

Чого побажати воїну?

— Не вмирай уві сні.

— Список живе своїм життям. Я нічого не можу змінити.

Про що думає невдаха? Шкода тих, хто йде за мною, адже їм не дістанеться нічого.

Але він хитав головою і цілився в мене. І він казав:

— Ні.

— Їхні болота такі глибокі.

— Ні.

— Занадто багато палаючих очей.

— Ні.

— Сідла байків мокрі від їхньої крові.

— Ні.

— Але чому?

— Тому, що ми чекали на тебе.

Монотонний гуркіт моторів. Кримінальні міліціонери, їм не треба поспішати. Доля не спізнюється. Навіть якщо вона залишиться вдома, ти сама прийдеш до неї.

— Це пастка?

— Так.

Міліціонери оточили будинок. Дивлячись у вікна третього поверху. На обгорілі жалюзі.

— Кри-хіт-ко! Здавай-ся!

— От бачиш?

— Непогано, — сказала я.

Вони чекали на мене. Вони покликали міліціонерів, щоб було кому помститися, коли я вб’ю їх. Так, адже Крихітка — вбивця, а в наказі міліціонера немає слова «живою».

— Охорона у в’язниці така жорстока…

— Її набирають із тих, хто охороняє безумців? Отже, там у мене будуть друзі.

— Там у тебе не буде друзів, — сказав Вітчим і вийшов з останніх дверей.

— І ти тут. Я рада.

Я чула, як кримінальна міліція піднімається до нас.

— Знаєш, татусю, — я закинула руку за спину і вбила Мисливця Раз. — Мені так бракувало тебе.

— Нарешті, — сказав мені Вітчим. — Я так довго чекав цих слів.

Ми дивилися одне одному у вічі. Навіть тоді, коли я вбила Мисливця Два.

— У списку стало на рядок менше.

— Але список такий великий.

— Посміхнися, — попросила я Вітчима.

І він посміхнувся до мене.

— Обійми мене і скажи, що ти всім прощаєш.

— Я прощаю тобі, доню.

— Файно, — сказала я і натисла на курок.

— Ба-бах!

І замазаний моєю кров’ю, він одсахнувся, даючи моєму тілу впасти.

— Вона вбила себе, — сказав він міліціонерам.

Але що для них була моя смерть? Повернутися до свого Палацу Законів і відрапортувати:

— Ми шукали вбивцю Крихітку і бачили її труп.

Мій Вітчим витре носок туфлі об мій рукав.

А потім прийдуть патлаті гробарі. Почнуть із важких мисливців, а Крихітку винесуть останньою.

Їхній візок поїде містом до нової стрілянини. І я лежатиму нагорі, гризтиму травинку та дивитимусь у чорне небо.

— То як, Крихітко?

— Ніяк. Умирати набагато легше, аніж жити.

— Дай мені руку. — попрошу я.

І, зіпершись на його тонкі пальці, ковзну донизу.

— Ходімо з нами.

— Ходімо.

За візком, який тягне сліпий сивий байк. До цвинтаря Асфальтових Полів.

Подивитися, як вони закопають останніх Мисливців Раз. Покласти на могилу білі квіти. І до-зволити собі всміхнутися тільки тоді, коли цвинтар залишиться позаду.

— Підеш із нами?

— Піду.

Добрі Люди Любові. В одязі, гаптованому бісером. З бісерними браслетами на руках. З голубиними лапками біля серця.

Гарно завершувати день серед тих, котрі дарують любов.

— Вона зостанеться з нами!

Вони визнали — я маю стільки любові, що зможу залишитися в них назавжди.

Місто Терору не прийняло їх.

— Та ні, — сказало воно. — Яка там до біса любов?

— Світла й велика, — сказали Люди Любові.