Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Що це? — запитав Чоловік Любові.

— Мій пістолет.

— Ні, — сказав він. — Я про це.

Я прислухалася, знизу не долинало нічого. Після загибелі останнього з Мисливців Раз місто внизу було тихе. У ньому просто нічого не відбувалось.

Хоча ні. Я почула виття.

Це мчала з околиці Дика Зграя Псів.

— Дикі пси, — сказав Чоловік Любові. — Ти не впораєшся з ними.

— Я…

— Місто Терору, — нагадав він.

Так, цей світ був ніби навмисно створений для них.

— Вітер, — сказала я.

— Туман, — кивнув Чоловік Любові.

Туман до самого краю даху, до якого ми підійшли.

— Бачиш?

— А там?

— А там — іще!

Тисяча хмарочосів. Вони росли із землі. Довкола нас. До самого обрію.

— Ти думаєш сховатися в них?

— Я? — здивувалась я. — Навіщо ж? Нехай вони ховаються від мене.

І я вигукнула:

— Гей! — а відлуння відповіло мені:

— Гоп!

Саме «гоп», примружившись у яскравому світлі безлічі ламп. Вітрини, ліхтарі, жовті ковпаки таксі, вивіски казино, ресторанів та барів. Гущавина юрби, клаксони, газетярі та багато музики. З майданчиків вуличних ресторанів, з відчинених вікон машин. З яскравих, на всю стіну хмарочосу таблоїдів. Шипіння приймача, спів і сміх.

Це було Місто Великих Вогнів. Сліпуче. Манливе. Місто Великої Мрії. Прийди, і вона здійсниться.

Засліплені на мить пси кинулися до передмістя. Геть.

— Вони тікають, — сказав Чоловік Любові.

— Ще й день не скінчиться, як вони повернуться.

Я зійшла сходами, шофер біля автомобіля скинув кашкета й відчинив мені задні дверцята.

— Додому, — сказала я.

— Слухаюсь, — він підняв скло, що розділило нас.

— Так, — сказав вітчим. — Непогано.

— Зовсім непогано, — сказала мачуха, чиє волосся стало коротшим і чия сукня струменіла на ній застиглою лавою.

Довгий мундштук, довгі нігті, підведені чорним очі. Жінка міста Яскравих Вогнів. Поважна, пересичена, вечірня.

І Дикі Пси, що чекають ночі. І гарчать до нових вогнів.

Тут були мільйони вогнів. А я запалила новий, із жовтим відблиском пісків:

І псам довелося відступити.

Ще на один метр до смітників.

Ще один крок назад.

Я сиділа на спині кам’яного птаха, він прикрашав один із будинків. Жінка-блазень позад мене була складена із ста тисяч ламп, а я немов малесенька цяточка в малюнку її вбрання. Брошка у вигляді кам'яного птаха, малюсінький чорний діамант — Крихітка на ньому.

До речі! Про діаманти!

Я запалила новий напис і цим змусила псів гарчати. Але я не могла без нього, адже Місто Великих Вогнів вводить нову моду — додавати волоссю блиску.

Чоловік у смішному костюмі пролетів повз мене, чіпляючись за стіни липкими руками. Пролетів, озирнувся, випустив нову порцію павутиння, тоді підстрибнув та завмер на самому краєчку кам’яного крила.

— Вітаю, — сказав він.

— Здоров, — сказала я.

— Потребуєш допомоги?

— Ні. Хочеш бутерброд?

Він похитав головою, зім'явши свою потішну маску в посмішці, й рванув донизу, випускаючи нове павутиння.

Я бачила фермера та робітника, вони обіймалися на розі вулиць. Я бачила велетня, котрий, пхнувши чиюсь зажирілу болонку, попростував далі разом зі своїм товаришем. Я милувалася молодою жінкою, яка розглядала вітрину з ланцюжками для годинників. Охоронця із зовнішністю царя Соломона. Двох чоловіків за столиком вуличної кав’ярні, заховану в жилетну кишеню половинку монетки.

Я сиділа й дивилася додолу.

Адже це не був пікнік на спині птаха на сорок восьмому поверсі — три тости й сріблястий кавник на невеликому вогні. Я прийшла подивитися на псів. Дикі Пси, чорні шкіри.

Що я знала про них?

Крихітка на сорок восьмому поверсі, редакція на п’ятдесят третьому.

Похмурий редактор покличе репортера і скаже, кинувши на край столу пачку чужих газет:

— Усі пишуть про диких псів.

— Я читав.

— Нам теж слід написати.

— Ви хочете, щоб я…

— Хочу.

Він зійде вниз і свисне таксі. Репортер у старому плащі, у зсунутому на потилицю капелюхові.

— Куди? — спитає таксист.

— За місто.

Крізь тисячу пробок, при світлі сотень реклам у непроникну темряву.

Репортер вийде з машини й озирнеться довкола.

— І про що тут писати?