Робин Хобб - Учень убивці

— На мою думку, Кеттрікен не легше, аніж тобі. Гадаєш, мені легко розмовляти з людиною, яка двічі хотіла мене вбити, називаючи її «мій принце»? Вирішуй сам. Хай не вважає, що він нас залякав. Але якщо ти вирішиш, що нам краще кудись поїхати, то ми так і зробимо.

Здається, я нарешті зрозумів, що означала моя сережка.

Коли ми залишили Гірське королівство, зима вже вступила у свої права. Я, Барріч і Гендз повернулися в Оленячий замок набагато пізніше, аніж інші, бо постійно затримувалися. Я швидко втомлювався і часто відчував напади слабкості. Я міг випадково впасти з коня, як мішок зі збіжжям. Тоді Барріч із Гендзом допомагали мені всістися в сідло і я змушував себе їхати далі. Часто я прокидався й довго тремтів. У мене не вистачало сил, навіть щоб покликати інших. Але найгірше було, коли я не міг прокинутися, а мені снилося, що я постійно тону. Одного разу я прокинувся від такого сну, а наді мною стояв Веріті.

«Ти й мертвого розворушиш, — весело промовив він. — Треба тобі знайти вчителя, який навчить тебе самоконтролю і ще деяким речам. Кеттрікен постійно дивується, чому мені так часто сниться, ніби я тону. Добре принаймні, що ти мійно спав, коли в мене була перша шлюбна ніч».

— Веріті? — невпевнено запитав я.

«Лягай спати, — промовив він. — Гален мертвий, а Регала я тримаю на короткому повідку. Тобі нічого боятися. Лягай спати і не кричи так уві сні».

«Веріті, постривай!» Але коли я спробував ухопитися за його свідомість, тонка ниточка Скіллу обірвалася. Тому мені довелося послухатися його поради.

Ми продовжували свою подорож, а погода все погіршувалася. Кожен з нас давно вже мріяв потрапити додому. Гадаю, Барріч по-іншому почав ставитися до вмінь Гендза після тієї подорожі. Він по-тихому й добросовісно виконував свої обов’язки, тому коні й собаки йому довіряли. Врешті-решт він гідно замінив мене й Коба на стайні, а через те, що його дружба з Баррічем ставала все міцнішою, я ще гостріше відчував свою самотність, хоч і не зізнавався в цьому.

При дворі смерть Галена сприйняли як трагедію. Ті, хто погано знав його, найкраще про нього відгукувалися, вважаючи, що це все, без сумніву, через перенапруження; не дивно, що його серце не витримало в такому молодому віці. Дехто навіть пропонував назвати бойовий корабель на його честь, наче він був полеглим героєм. Але Веріті не підтримав цю ідею, тому її не було втілено. Тіло Галена відправили назад до Ферроу з усіма пошануваннями, де й поховали. Якщо Шрюд і здогадувався, що відбулося між Веріті та Галеном, то ніколи не говорив про це вголос. Мені — теж. Як і Чейд. Втрата майстра Скіллу, який не залишив по собі навіть учня на заміну, — це не жарти, особливо коли нам загрожували червоні кораблі. Це питання було винесено на обговорення, але Веріті навідруб відмовився визнавати Серену та інших учнів Галена.

Я так і не дізнався, чи Шрюд виказав мене Регалу. Я ніколи про це не питав і навіть не озвучував Чейду ці підозри. Гадаю, що не хотів про це навіть дізнаватися, щоб не втратити своєї відданості. Але в глибині душі, коли казав «мій королю», то мав на увазі Веріті.

Деревина, яку Раріск пообіцяв надіслати до Оленячого замку, прибула пізніше, аніж ми, оскільки її довелося тягнути сушею до Синьої ріки і там сплавляти до Турлейку, а звідти вже до Баккіпа. Дерево прибуло посеред зими і було саме таким, як обіцяв Раріск. Перший бойовий корабель, побудований з нього, назвали на честь загиблого принца. Певен, він би зрозумів чому, хоч і не схвалив би.

План короля Шрюда виявився вдалим. В Оленячому замку вже давно не було королеви, а з приїздом Кеттрікен весь двір пожвавішав. Люди заворожено переповідали про трагічну смерть її брата в ніч перед весіллям і про те, як вона мужньо трималася попри все. Її щире захоплення своїм чоловіком передалося навіть його народові і зробило Веріті героєм в очах підданих. Вони були неймовірною парою; юне та бліде обличчя красуні на тлі скромного й сильного Веріті. Вони з’являлися на кожному балі, куди з’їжджалися всі герцогства до останнього фіордика. Кеттрікен виголошувала виразні промови про те, що варто об’єднатися задля перемоги над піратами з червоних кораблів. Отже, Шрюд зібрав кошти і, незважаючи на зимові бурі, почав укріплювати береги Шістьох герцогств. Було зведено нові башти, і туди відрядили добровольців. Корабельні майстри змагалися за честь будувати бойові кораблі, а Баккіп наводнили добровольці-матроси. Тієї зими народ ненадовго повірив у власні легенди і здавалося, що піратів можна перемогти одним зусиллям волі. Я не поділяв загального захоплення, але спостерігав, як Шрюд заохочує його, і думав, як він підтримуватиме це, коли знову почнуть «перековувати» наших людей.