Робин Хобб - Учень убивці

— Ось це я розумію, — схвально промовив Барріч. Він нахилився і раптом поставив мене на ноги. Все навколо загрозливо захиталось. Я сперся на плече Джонкві. Вони йшли, а я перебирав ногами між ними, як лялька. Нюхач піднявся й рушив за нами.

Так ми повернулися до палацу в Джампі.

Барріч та Джонкві провели мене через двір та палац до моїх покоїв. Я фактично не привертав до себе уваги. Всі думали, що я просто іноземець, котрий вчора перебрав вина і диму. Всі намагалися знайти хороше місце, щоб спостерігати за помостом, тому нікому до мене не було діла. Я не побачив ніяких ознак трауру, тому подумав, що звістку про смерть Раріска ще не оприлюднили. Коли ми нарешті опинились у мене, обличчя Джонкві спохмурніло.

— Це не я! Я прихопила тільки нічну сорочку, щоб Рута взяла слід.

«Це не я» стосувалося безладу в кімнаті. Без сумніву, хтось навмисне перевернув усе догори дриґом. Джонкві одразу ж почала наводити лад, а Барріч їй допомагав. Я сів на стілець і намагався обміркувати те, що сталося. Нюхач, який непомітно опинився всередині, скрутився в куточку. Я несвідомо вирішив його заспокоїти. Барріч одразу подивився на мене, а потім на бідолашного пса, й одвернувся. Коли Джонкві пішла, щоби принести мені води для вмивання і якоїсь їжі, я запитав у Барріча:

— Ти не бачив тут невеличкої дерев’яної скриньки?

Барріч похитав головою. Виходить, вони взяли мій запас отрути. Я хотів приготувати ще один кинджал або порошок, який можна розсипати. Барріч не завжди зможе захистити мене, а в такому стані я не здатен дати відсіч або втекти від нападника. Але мої інструменти зникли. Тепер варто хіба сподіватися, що вони не знадобляться. Я підозрював, що тут побував Роуд. «Цікаво, це було останнє, що він зробив у своєму житті?» — подумав я. Джонкві повернулася з їжею та водою, а потім пішла, вибачившись. Ми з Баррічем умились, і з його допомогою я перевдягнувся в чистий, але простий одяг. Барріч з’їв яблуко. Від однієї думки про їжу мене почало нудити, але я попив холодної криничної води. Мені досі було дуже важко ковтати, і я відчував, як вода неприємно хлюпається всередині. Та сподівався, що це піде на користь.

Я відчував, що час спливає. Цікаво, коли Гален зробить свій хід.

Запона відхилилась. Я підняв голову, знову очікуючи на Джонкві. Але то був Август, який з презирством дивився на мене. Він швидко говорив, бажаючи виконати своє завдання й піти.

— Я прийшов не своєю волею. Король-в-очікуванні Веріті просив тобі дещо передати. Ось його точні слова: він одержав гіркі новини про…

— Ти зв’язувався з ним за допомогою Скіллу сьогодні? Як він себе почуває?

Августа розлютило моє питання.

— Нічого хорошого! Він одержав гіркі новини про смерть Раріска і про твою зраду. Він наказує тобі набиратися сил від тих, хто підтримує тебе, бо тобі доведеться мати справу з ним.

— Це все? — запитав він.

— Від короля-в-очікуванні Веріті — все. Принц Регал негайно викликає тебе до себе. До церемонії залишилося всього кілька годин, і йому треба вдягнутися. Бідолахи Севренз та Роуд випадково випили отруту, яку ти, без сумніву, підло готував для Регала. Через це йому довелося взяти непідготовленого лакея, тому він одягатиметься довше. Тож не змушуй його чекати. Він у лазні, намагається набратися сил. Отже, йди туди.

— Яка трагедія! Непідготовлений лакей, — в’їдливо промовив Барріч.

Август надувся, як жаба.

— Не бачу нічого смішного! Хіба ти не втратив Коба через цього негідника? Як ти можеш його захищати?

— Твоє щастя, Августе, що ти нічого не знаєш, інакше б я тобі багато чого розповів, — загрозливо сказав Барріч.

— Тебе теж буде покарано, — попередив Август, відступаючи. — Щоб ти знав, Барріче, королю-в-очікуванні відомо про те, як ти допомагав бастарду втекти, наче він твій король, а не Веріті. Тебе судитимуть.

— Веріті так і сказав? — з цікавістю запитав Барріч.

— Так. Він передав, що колись Чівелрі вважав тебе одним з найкращих серед людей короля. Але, вочевидь, тепер ти забув, як треба служити королю. Він наказує тобі згадати це і попереджає, що ти відчуєш на собі його великий гнів, якщо не повернешся і не постанеш перед ним, щоб дістати по заслузі.

— Я дуже добре це пам’ятаю. Я відведу Фітца до Регала.

— Зараз?

— Як тільки він поїсть.

Август зміряв його сердитим поглядом і вийшов. Хоч запоною і не гримнеш як належить, але він спробував.

— Мені зараз не до їдла, Барріче, — заперечив я.

— Знаю. Але нам потрібен час. Я помітив, як Веріті добирав слова, і зрозумів більше, аніж Август. А ти?