Робин Хобб - Учень убивці

Коли я не спав, то було не краще. Барріч лежав на сіннику в тій же кімнаті і хрипів. Він майже не рухався. Барріч весь розпух і зблід; його годі було впізнати. З самого початку Джонкві мало вірила в те, що він виживе й буде таким, як раніше.

Але Барріч уже не вперше обманював смерть. Набряки поступово спадали, синці сходили, а коли він прокинувся, то швидко одужував. Він нічого не пам’ятав після того, як забрав мене зі стайні. Я розповів лише те, що йому належало знати, хоч у дечому це було небезпечно для нього. Але я мусив це зробити. Він почав уставати раніше, аніж я, хоч іноді страждав від головного болю та запаморочення. Але Барріч скоро вже почав упізнавати стайні Джампі й у вільний час ходив містом. Увечері він повертався, і ми довго й тихо розмовляли. Ми уникали таких тем, де у нас були протиріччя. А про деякі речі, як-от навчання з Чейдом, я сам не міг йому розповісти. Зазвичай ми говорили про його знайомих собак та коней, яких він школив. Іноді він трішки оповідав про те, як у юності проводив час із Чівелрі. Одного вечора я розказав йому про Моллі. Він хвилину помовчав, а затим розповів, що подейкували, наче власник свічної крамнички «Мелісса» помер, залишивши після себе самі борги, а його донька, що мала успадкувати крамничку, переїхала в якесь село до родичів. Барріч не пам’ятав назви села, але запевняв, що може дізнатися. Він досить серйозно, без жартів сказав, щоб я під час зустрічі поводився з нею рішучіше.

Август більше ніколи не користався Скіллом. Того дня його забрали від помосту. Щойно він отямився, то одразу ж попросив зустрічі з Регалом. Гадаю, він передав йому повідомлення Веріті. Регал не приходив одвідати нас із Баррічем, коли ми одужали. Але заходила Кеттрікен і розповіла, що Регал дуже переживав за нас і сподівався, що ми хутко й повністю відновимося після того, що з нами сталося, бо він, як і обіцяв, цілковито пробачив мене. Вона розказала про те, як Барріч посковзнувся і вдарився головою, намагаючись витягнути мене з ванни, коли в мене стався напад. Не знаю, хто вигадав це; напевне, Джонкві. Сумніваюся, що навіть Чейд вигадав би краще. Але після повідомлення від Веріті Август уже не був головним у групі тих, хто практикував Скілл. Наскільки я знаю, він після того взагалі не користався Скіллом; можливо, боявся або ж та сила вибила з нього весь талант. Він покинув замок і поїхав до Вербового лісу, де колись правили Чівелрі з Пейшенс. Гадаю, він став мудрішим. Після весілля у Джампі був місячний траур за братом Кеттрікен. Лежачи в ліжку, я чув дзвіночки, співи та запах фіміаму. Всі речі Раріска роздали людям. Ейод особисто прийшов до мене й віддав мені простий срібний перстень, який носив його син, та наконечник стріли, що влучила йому в груди. Він мало що мені розповідав, окрім того, що це за речі, і наказав мені, щоб я беріг їх у пам’ять про визначну людину. Він пішов, а я довго думав, чому він залишив ці речі саме мені.

Наприкінці місяця Кеттрікен припинила траур. Вона прийшла, щоби побажати нам з Баррічем швидкого одужання, й попрощалася до зустрічі в Оленячому замку. Коли Веріті на коротку мить торкнувся її Скіллом, вона перестала в ньому сумніватись і тепер завше говорила про свого чоловіка з тихою гордістю. Кеттрікен радо поїхала до Оленячого замку, знаючи, що вийшла заміж за гідного чоловіка. Мені не випало честі їхати біля неї дорогою назад чи в’їхати до Оленячого замку під звуки ріжків та барабанів, коли діти біжать попереду із дзвіночками. Ця честь дісталася Регалу, й він поблажливо скористався нею. Він серйозно сприйняв попередження Веріті. Не думаю, що брат колись йому це повністю пробачив, але поставився до інтриг Регала як до непристойних хлопчачих витівок. Гадаю, це втихомирило Регала краще, аніж публічний осуд. Врешті-решт ті, хто знав про отруєння, звинуватили в ньому Роуда і Севренза: як-не-як, Севренз приніс отруту, а Роуд подарував принцу яблучне вино. Кеттрікен вдала, ніби повірила в те, що слуги виконували чийсь злий задум. Ніхто жодного разу не заявляв, що Раріска було отруєно, й ніхто не дізнався, що я отруйник. Не знаю, про що думав Регал, але він поводився, як належить молодшому принцу, який люб’язно супроводжує наречену свого брата додому.

Я довго видужував. Джонкві зцілювала мене травами, які, за її словами, мали б відновити уражені органи. Мені слід було дізнатися більше про ті трави та способи лікування, але мій мозок не слухався мене, як і руки. Я погано пам’ятаю той час. Моє тіло після отруєння відновлювалося дуже повільно. Джонкві намагалася урізноманітнити моє лікування, розмістивши мене у Великій бібліотеці. Але мої очі швидко зморювались і, здавалося, так само тремтіли, як і руки. Деякий час я думав над тим, чи хочу повертатися до Оленячого замку і чи зможу й надалі бути королівським убивцею. Я знав, що коли повернуся, то мені доведеться сидіти за столом нижче від Регала й бачити його зліва від мого короля. Мені доведеться поводитися з ним так, наче він не намагався мене вбити чи використати для отруєння людини, якою я захоплювався. Одного вечора я відверто поговорив з Баррічем на цю тему. Він тихо вислухав мене, а затим промовив: