Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Боюся, діаманти необроблені, — сказала Матінка Праудфут. — Як ви гадаєте, цього буде досить?

— Я гадаю, половини цієї кількості було б більше, ніж достатньо, — сказав Ґабріель.

— Але я мала на думці ще й Швейцарський пансіон шляхетних дівчат, — різко сказала Матінка Праудфут. — Я вивчила цей світ і не хочу скнарити. То ви зробите це для мене? Звісно, я подбаю, щоб послідовники Ашет надали вам будь-яку послугу, якої ви зволите попросити за це.

Ґабріель перевів погляд із Матінки Праудфут на Богиню. Він вагався. Він глянув на Крістофера.

— Гаразд, — зрештою сказав він.

— Трясця, ну ви й лапочка ! — сказала Богиня.

Вона вискочила перед Ґабріелем і обійняла його. Потім вона стрибнула на Матінку Праудфут і теж її щосили обійняла.

— Я вас люблю, Матінко Праудфут, — сказала вона, занурившись у складки срібних шат.

Матінка Праудфут трохи пошморгала, також обіймаючи Богиню. Але вона опанувала себе і строго глянула на Ґабріеля над головою Богині:

— Є одна марудна деталь, — сказала вона. — Ашет справді вимагає життя, знаєте, одне за кожну Живу Ашет.

Крістофер зітхнув. Здається, в усіх Всюдинках тільки й хотіли, щоб він віддав їм життя. Зараз він розтратиться до останнього життя, схованого в сейфі Замку.

Ґабріель зупинився і глянув своїм найгрізнішим поглядом.

— Ашет не надто розбірлива, — додала Матінка Праудфут, перш ніж він щось сказав. — Я зазвичай віддираю життя від одного з Храмових котів.

Вона вказала срібним списом туди, де Трогмортен напосівся на Вершу на Омарів, шиплячи, мов киплячий чайник.

— Цей старий рудько має ще життя зо три. Я візьму одне з них.

Кипіння чайника припинилося. Трогмортен показав, що він думає про цей план, рудою стрілою злетівши угору сходами.

— Не переймайтеся, — сказав Ґабріель. — Якщо подумати, я маю зайве життя, як виявилося.

Він переступив через чорні мотузки і витягнув свою мляву прозору подобу з-поміж бібліотечних стільців. Галантно намотав її на наконечник списа Матінки Праудфут.

— Готово. Таке згодиться?

— Пречудово, — сказала Матінка Праудфут. — Дякую.

Вона поцілувала Богиню й велично спустилася під землю поруч зі скринею діамантів.

Богиня закрила скриню і сіла на неї.

— Школа! — сказала вона, блаженно усміхаючись. — Рисові пудинги, старости, гуртожитки, нічні посиденьки, шляхетні вчинки… — її усмішка застигла, і усмішкою більше не була. — Доброчесність, — сказала вона. — Визнаю свою помилку. Шановний пане де Вітт, я гадаю, мені краще лишитися в Замку через усі ті прикрощі, яких я завдала Крістоферу. Він… е-е-е… йому самотньо, розумієте.

— Я був би дурнем, якби не розумів цього, — сказав Ґабріель. — Я в процесі переговорів із Міністерством щодо переведення сюди на навчання певної кількості молодих чародіїв. На сьогодні, ви знаєте, я можу тільки найняти їх як прислугу — як юного хлопчика-служку Джейсона — але незабаром це зміниться. Тож немає причини вам не йти до школи…

— Але причина є ! — сказала Богиня. Її обличчя дуже почервоніло, на очах виступили сльози. — Я мушу визнати свою помилку, як роблять усі в книжках. Я не заслуговую на те, щоб піти в школу! Я дуже зловмисна. Щоб Ашет сюди не дісталася, я не її використала як своє друге життя. Я використала одне із Крістоферових. Я не посміла використати Ашет, щоб вона не зупинила мене, тож натомість узяла одне із Крістоферових життів, коли він застряг у стіні, й використала його, — сльози потекли її обличчям.

— І де воно? — запитав Крістофер, вражений до нестями.

— Залишилося в стіні, — шморгнула носом Богиня. — Я заштовхала його просто всередину, тож його ніхто не знайде, але відтоді я почуваюся погано. Я намагалася допомогти і спокутувати це, але я зробила небагато і гадаю, що маю бути покарана.

— У цьому немає жодної потреби, — сказав Ґабріель. — Тепер ми знаємо, де Крістоферове життя, тож ми можемо послати Мордекая Робертса забрати його. Припиніть плакати, юна панно. Ви маєте піти до школи, бо якщо не підете, вийде, що я зловживаю вашою скринею з діамантами. Вважайте, що це покарання. Ви можете приїздити й жити в Замку з рештою юних чародіїв на канікулах.

Блаженна усмішка Богині повернулася, і сльози порснули від очей до вух і волосся.

— Бити байдики, — виправила вона Ґабріеля. — У книжках це завжди звуть «бити байдики».

І це насправді все, окрім листа, який прибув до Крістофера невдовзі після Нового року.

«Крістофере, серденько,