Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Дамо котику можливість? — сказав Ґабріель. — На хвилиночку.

Крістофер кивнув.

Обладунок Дядька Ральфа зник, і він лишився у твідовому лисячому костюмі. Трогмортен миттю перетворився на семилапу, триголову, кігтелезу, летючу і шиплячу лють. За секунду він кілька разів пробігся по Дядьку Ральфу вздовж, і впоперек, і з усіх боків. Пролилося стільки крові, що за якихось п’ятнадцять секунд Крістоферові стало шкода Дядька Ральфа. А вже за тридцять секунд він був щасливий, коли Трогмортен зник із ричанням і здриганням.

Трогмортен, брикаючись і борсаючись, з’явився в руках Богині.

—  Ні , Трогмортене, — сказала вона. — Я вже казала тобі раніше, щоб ти не цілив людям в очі. Це недобре.

— Добре чи ні, — із жалем сказав Ґабріель, — але я отримав задоволення.

Він робив те, що сотав на лікоть невидиму охайну пряжу.

— Сімонсоне, — покликав він. — Сімонсоне, ви відповідаєте за клітку? Я відібрав у нього магію, поки він відволікся. Тепер можете забрати клітку й зачинити його до часу, поки прибуде поліція.

Це спричинило наступну безвихідь. Трогмортен стрибонув у простір під кліткою, щойно вона почала підійматися. Дядько Ральф верескнув. Зрештою, один із конюхів мусив полізти нагору і відчепити клітку від ланцюга люстри. Потім клітку штовхали по підлозі, поки Дядько Ральф накульгував усередині, а Трогмортен гасав довкола клітки, видаючи низькі рикаючі звуки.

Щойно клітку зсунули з пентакля, із заплямованої кров’ю підлоги піднялася срібна колона. Вона нагадувала людину, але для людини була неможливо високою, сантиметрів на тридцять вищою за Ґабріеля. Вона підносилася вище і вище, жінка, огорнута сріблом, в срібній масці й зі срібним списом. Богиня застогнала від жаху і спробувала сховатися за Крістофера.

— Срібло, — попередив він її. — Я не дам ради супроти срібла.

Його зуби клацнули. Вперше він усвідомив, яким беззахисним і вразливим почуваєшся, маючи одне-єдине життя. Богиня метнулася за спину Ґабріеля і вчепилася в його чорний сюртук.

— Це Ашет! Врятуйте мене!

— Пані, — ввічливо звернувся Ґабріель до примари. — Чим ми завдячуємо честі цих відвідин?

Примара уважно подивилася крізь прорізи маски, спершу на Ґабріеля і Богиню, яка скоцюрбилася за його спиною, потім на Крістофера, потім на Вершу на Омарів і загальний безлад у холі.

— Я сподівалася побачити тут поважніший дім, — сказала вона. Голос був глибокий і ніжний. Вона зсунула маску на голову, відкривши строге вузьке старе обличчя. Це було таке обличчя, яке одразу змусило Крістофера відчути себе дурнем, бо він був вбраний у тигрячий килимок і сережки.

— Матінка Праудфут! — вигукнула Богиня.

— Я намагалася пройти крізь цей пентакль щойно тебе вислідила, дитинко, — роздратовано сказала Матінка Праудфут. — Добре було б, якби ти поговорила зі мною, перш ніж отак тікати. Ти ж знала напевне, що я би пом’якшила для тебе правила, якби могла, — вона владно повернулася до Ґабріеля. — Ви здаєтеся достатньо поважним. Це ж ви чародій із Дванадцятого А, де Вітт, чи не так?

— До ваших послуг, пані, — сказав Ґабріель. — Прошу вибачити нам нинішній розгардіяш. Були певні халепи. Ми зазвичай дуже поважний колектив.

— Я так і думала, — сказала Матінка Праудфут. — Чи зможете ви подбати про цю Дочку Ашет для мене? Якби ви могли, мені б це неабияк придалося, оскільки я маю відзвітувати про її смерть.

— Яким чином — подбати? — насторожено спитав Ґабріель.

— Наглянути, щоб вона отримала освіту в добрій школі і так далі — гадаю, стати її законним опікуном, — сказала Матінка Праудфут. Вона велично зійшла з того, що було їй за п’єдестал. Тепер вона виявилася майже одного зросту з Ґабріелем. Вони були досить подібні суворістю і худорлявістю.

— Ця дівчинка завжди була моєю улюбленою Ашет, — пояснила вона. — Я зазвичай все одно намагаюся зберегти їм життя, коли вони стають надто дорослі, але більшість із них такі безтямні маленькі недотепи, що я не беру на себе труду зробити щось більше. Але оскільки я знала, що ця дівчинка інша, то почала заощаджувати з фондів Храму. Гадаю, я маю досить, щоб оплатити її спосіб життя.

Вона відвела вбік доземну спідницю. П’єдестал виявився маленькою міцною скринею. Матінка Праудфут ефектно відкинула віко. Всередині було повно мутно-прозорих кварців, дрібних, мов дорожний гравій. Обличчя Ґабріеля сповнилося благоговійного захвату. Крістофер побачив, як Такрой і Флавіан вирячили очі й видихнули єдине слово. Здається, воно було «Діаманти!».