Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Тепер ми перейдемо до моєї другої умови, — спокійно сказав Драйт. — Я не жадібний. Ти прийшов сюди, вимагаючи сім життів і душу. Я дав їх тобі. Все, що я прошу натомість, — одне життя.

Ґабріель нервово розсміявся.

— Я маю кілька про запас, — сказав він. — Якщо це означає вибратися звідси…

« Ось чого хотів Драйт», — усвідомив Крістофер. Від самого початку він націлився на добровільно віддане життя чародія з дев’ятьма життями. Якби Крістофер не насмілився попросити душу Такроя, Драйт зажадав би життя, щоб відпустити Ґабріеля. Лише на мить Крістофер подумав, що вони можуть з тим же успіхом віддати йому одне з Ґабріелевих життів. Зрештою, він має сім, і ще одне лежить на підлозі в Замку. Потім він зрозумів, що це могло б стати найнебезпечнішим вибором. Це б дало Драйту владу над Ґабріелем — таку ж, як над Такроєм, — аж поки триватимуть решта його життів. Драйт намірився керувати Крестомансі, як Дядько Ральф хотів керувати Крістофером. Вони не ризикнуть віддати йому одне з Ґабріелевих життів.

— Гаразд, — сказав Крістофер. Вперше він був справді вдячний Ґабріелю, що його дев’яте життя надійно замкнене в сейфі Замку. — Як ти бачиш, у мене лишилося всього два життя. Ти можеш взяти одне з них, — сказав він, визначаючи умови дуже обережно, адже він знав, що Драйт махлюватиме, якщо зможе. — Бо якщо ти візьмеш більш ніж одне, це вб’є мене і дасть право моєму світові покарати твій. Щойно ти отримаєш життя в руки, твої умови будуть виконані, і ти мусиш дати нам чотирьом повернутися крізь Браму назад у Світ Дванадцять А.

— Згода, — сказав Драйт.

Його обличчя залишалося таким же безвиразним, але підсвідомо Крістофер розумів, що він підсміюється і вітає себе. Він урочисто ступив до Крістофера. Той приготувався і лиш сподівався, що буде не надто боляче. І справді, біль був такий слабкий, що Крістофера це приголомшило. Драйт відступив назад за якусь мить, в його руках хилиталася млява прозора постать. На ній була примарна тигрова шкіра, на прозорій голові трепетала тьмяна золота пов’язка. Крістофер причаклував на цю постать вогонь, потужно, збочено і збрижено, з усіх сил. Вогонь був єдиним, до чого Драйт не звик. Крістофер знав, що це єдине, що здатне здолати ці тисячі років досвіду. На його полегшення, Богиня так само вирахувала це. Він зиркнув на неї, на її чотири розпростерті руки, як вона причакловує вогонь на це життя, і сам викликав на нього вогонь.

Його сьоме життя зайнялося цілком і одразу. Коли воно зайнялося, Драйт учепився за його плечі, похмуро намагаючись його загасити, але Крістофер був правий. Магія вогню була слабким місцем Драйта. Його спроби обернути замовляння навспак були повільними і невпевненими. Але він намагався знову і знову, тримаючи життя за плечі, аж поки постав вибір або відпустити його, або втратити обидві руки. До того часу його лев’яча шкіра спереду також зайнялася.

Крістофер тільки зиркнув на нього, коли той намагався збити полум’я, кашляючи в диму, коли й сам раптово звалився покорченою купою на дерен. Це було гірше, ніж коли його підсмажив дракон. Він був у агонії. Він не думав, що йому взагалі болітиме, не кажучи вже — настільки болітиме.

Такрой підхопив його, закинув на плече, ніби пожежний шланг, і рвонув до Брами. Кожен крок шарпав Крістофера, і кожне шарпання було мукою. Але його очі, сповнені сліз, уловили, як Богиня хапає Ґабріеля за руку щонайменше трьома своїми і волоче його до Брами грубою силою й магією. Свідомість протрималася в Крістоферові рівно до тої миті, коли він скасував замовляння і затраснув за ними Браму.

Біль зник миттєво, щойно зачинилася Брама. Такрой обережно опустив Крістофера на підлогу, глянув на нього, щоб перевірити, чи з ним усе гаразд, і рушив до Панни Розалі.

— От трясця! Поглянь! — сказала Богиня, вказуючи на Ґабріеля.

Але Такрой і не глянув. Він був надто зайнятий, пригортаючи Панну Розалі. Крістофер сидів на підлозі й дивився, як і решта людей в оперативному штабі. Щойно Драйтова магія покинула його, Ґабріель різко почав рости. Спершу він став юнаком, завзятим і замріяним, у шовковій краватці з рослинним орнаментом; потім він став ще завзятішим чоловіком у пошарпаному костюмі. Після цього — чоловіком середнього віку, збляклим, зневіреним і сповненим відчаю, ніби все, на що він сподівався, зникло. Наступної миті він опанував себе і став жвавим срібнокосим паном, а потім тим же паном, але старішим і похмурішим.