Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Крістофер спостерігав це, нажаханий і зворушений. Він усвідомив, що Ґабріель ненавидів бути Крестомансі, й усі вони бачили етапи, які він здолав, щоб змиритися з цим. «Я щасливий, що для мене це пройде легше, ніж отак! » — подумав Крістофер, поки Ґабріель, зрештою, перетворювався на похмурого старого чоловіка, якого Крістофер знав. У цей момент Ґабріель дошкандибав до кушетки, на якій лежав Такрой під час трансу, і впав на неї.

Берила та Йоланта метнулися до нього з чаєм. Ґабріель випив чашку з рук Берили (чи Йоланти) одним ковтком. Потім він узяв другу чашку з рук Йоланти (чи Берили) і присьорбував її повільно, маленькими ковточками, із напівзаплющеними очима.

— Моя щонайпалкіша вдячність, Крістофере, — сказав він. — Сподіваюсь, біль уже минув.

— Так, дякую, — сказав Крістофер і собі беручи чашку чаю, яку подала йому Еріка.

Ґабріель глянув туди, де Такрой усе ще пригортав до себе Панну Розалі.

— Виглядає на те, що Мордекай має дякувати вам навіть більше за мене.

— Не дайте запроторити його до в’язниці, — сказав Крістофер.

І ще треба було попросити за хлопчика-служку, відсторонено подумав він.

— Зроблю все, що зможу, — пообіцяв Ґабріель. — Тепер я знаю супутні обставини. Цей жахливий Драйт мусить за все відповісти — хоча я можу бути правий, припустивши, що Мордекай продовжував працювати з вами на вашого не менш жахливого дядька, адже знав, що будь-який інший духовний мандрівець, якого обрав би ваш дядько, скоро перетворив би вас на затятого злочинця. Ви згодні?

— Що ж, — сказав Крістофер, намагаючись бути чесним. — Гадаю, до певної міри це було через наше спільне захоплення крикетом.

— Справді? — ввічливо перепитав Ґабріель. Він повернувся до Богині. Вона знайшла Праудфут і ніжно тримала її обома руками. Ґабріель перевів погляд із котеняти на босі ноги Богині.

— Юна панно, — сказав він. — Ви ж панна , чи не так? Благаю, покажіть мені підошву вашої лівої стопи.

Трохи з викликом, Богиня обернулася і підняла ногу. Ґабріель подивився на лілово-голубу відмітину. Глянув на Крістофера.

—  Так, я дійсно Жива Ашет, — сказала Богиня. — Але не треба так дивитися на Крістофера! Я прийшла сюди з власної волі. І зробила це цілком вправно.

Ґабріелеві очі звузилися.

— Використавши Богиню Ашет як своє друге життя, — Ґабріель поставив порожню чашку і взяв іншу, яку подав йому Флавіан. — Моя люба дівчинко, — сказав він, відсьорбуючи. — Що за дурницю ви скоїли! Ви, очевидно, могутня чародійка сама по собі. У вас не було потреби використовувати Ашет. Ви просто продовжили ваш зв’язок із нею. Рука Ашет переслідуватиме вас усе життя.

— Але я думала, що магія, яку я можу творити, походить від Ашет! — заперечила Богиня.

— О ні, — сказав Ґабріель. — Ашет має силу, але вона ніколи не ділиться нею. Сила, яку ви маєте — лише ваша.

У Богині відвисла щелепа. І вигляд мала такий, ніби от‑от заплаче.

Флавіан сказав вибачливо:

— Ґабріелю, боюся, Рука Ашет вже оточила нас…

Тут почулося несамовите ХРЯСЬ згори, й Верша на Омарів упала вниз.

Усі кинулися до сходів, окрім Ґабріеля. Він повільно поставив свою чашку, явно міркуючи, що сталося. Крістофер метнувся до сходів і для швидкості зробив те, що завжди пристрасно бажав — з’їхав донизу по рожевій мармуровій гірці билець. Богиня й собі з’їхала. Коли вони звалилися внизу, Ґабріель вже був там, стояв біля чорної мотузки і дивився на своє мляве прозоре життя. Але ніхто більше його не помічав. Дядько Ральф пройшов крізь пентакль у повному обладунку і з булавою. Крістофер думав, що він так може. Якби він приніс якісь протикотові закляття, то й це не подіяло б на Храмового кота. Верша на Омарів звалилася рівнісінько на пентакль, ув’язнивши Трогмортена з Дядьком Ральфом, і Трогмортен зробив усе від нього залежне, щоб Дядька Ральфа дістати.

Крізь завитки диму від драконячої крові було видно, як Дядько Ральф повільно тупцює колами всередині клітки, трощачи котячі блюдця металевими ногами й люто замахуючись на Трогмортена булавою. Трогмортен рухався швидше, ніж Дядько Ральф чи його булава, і стрибав по стінках Верші на Омарів, але не міг дістати Дядька Ральфа крізь обладунок. Все, що він міг зробити, — скреготіти кігтями по металу. Це була безвихідь.

Крістофер озирнувся і побачив поруч Ґабріеля. На обличчі Ґабріеля була не бачена досі широченна шкодна посмішка… «Ні, бачена, — подумав Крістофер, — Так само посміхався Ґабріель, коли ми левітували того чоловіка з Одинадцятого».