Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Він таки почув, — сказала Богиня.

— Думаю, вони нас чекали, — сказав Крістофер.

Такрой кинув свій піджак на траву й сів на нього.

— Ми мусимо просто зачекати й самі все побачимо, — сказав він похмуро. — Ні, тільки не ти, — сказав він Крістоферові, коли той теж захотів був сісти. — Поважні люди тут завжди стоять. Мені казали, що Драйт не сідає роками.

Богиня упала поруч із Такроєм і потерла босі пальці об траву.

— Тоді я не маю бути поважною, — сказала вона. — Мені вже обридло бути поважною. Нічого собі! Він був тут раніше?

По інший бік від Такроя стояв схвильований хлопець зі шматком нечесаної овчини, обмотаної навкруг стегон, мов рушник.

— Я був тут, — сказав він сором’язливо. — Ви просто не зважали на мене. Я був всередині цього паркана цілий ранок.

Паркан огороджував маленький порослий травою клаптик простору, не більший за кімнату в башті, у якій Крістофер ховав Богиню. Крістофер не міг зрозуміти, як вони прогледіли хлопця, але, зважаючи на повсюдну химерність, таке могло статися. Хирляве білошкіре тіло і пряме світле волосся хлопця виказували, що він не з людей Світу Одинадцять.

— Драйт тримає тебе за в’язня? — спитала Богиня.

Хлопець спантеличено потер свого смішного гачкуватого носа.

— Я не впевнений. Здається, я не пам’ятаю, як потрапив сюди. А що ви тут робите?

— Декого шукаємо, — сказав Такрой. — Чи не бачив ти раптом чоловіка або кількох чоловіків, якого звуть Ґабріель де Вітт?

— Ґабріель де Вітт! — сказав хлопець. — Але це моє ім’я!

Всі втупилися в нього: соромливий незграбний хлопець зі спокійними блакитними очима. Він був із тих хлопців, якими Крістофер — і Богиня, мабуть, також — почали б командувати в першу ж хвилину. Вони вже ним командували — досить м’яко, адже було легко помітити, що його просто засмутити або змусити нервово тіпатися, як Феннінга в школі. Насправді, подумав Крістофер, цей хлопець нагадував йому високого, худого Феннінга більше, ніж будь-кого. Але щойно він дізнався, хто це, як побачив у хлопцевому обличчі ті ж виразні риси, що й у Ґабріелевому.

— Скільки життів ти маєш? — недовірливо спитав він.

Здавалося, хлопець заглибився в себе.

— Це дивно, — сказав той. — Зазвичай я маю дев’ять життів, але зараз, здається, я можу знайти тільки сім.

— Тож він весь опинився у нас, — сказала Богиня.

— З ускладненнями, — сказав Такрой. — Титул Крестомансі щось означає для тебе? — спитав він хлопця.

— Хіба ж це не той старий занудний чародій? — спитав хлопець. — Я гадав, його справжнє ім’я — Бенджамін Олворті, правда ж?

Ґабріель справді повернувся в часі й став хлопцем. Бенджамін Олворті був передостаннім Крестомансі.

— Ти не пам’ятаєш Мордекая Робертса чи мене? — спитав Крістофер. — Я Крістофер Чант.

— Радий знайомству, — сказав Ґабріель де Вітт із ввічливою, соромливою усмішкою.

Крістофер втупився в нього, міркуючи, як же Ґабріель примудрився вирости таким відразливим.

— Нічого не вийде, — сказав Такрой. — Коли він був у цьому віці, жоден із нас ще не народився.

— Он іще люди, — сказала Богиня.

Їх було четверо: три чоловіки й жінка, стояли неподалік серед дерев. Всі чоловіки були вбрані в хутряні туніки, які прикривали тільки одне плече, а жінка носила довшу, яка більше скидалася на сукню. Всі четверо стояли впівоберта від паркана, розмовляючи між собою. Випадково один із них глянув спогорда через оголене плече на паркан. Такрой заглибився в себе. Його обличчя сповнилося скорботи.

— Не зважай, Крістофере, справді, — прошепотів він. — Це люди, яким я зазвичай звітував. Я гадаю, вони поважні особи.

Крістофер стояв і спогорда зиркав над головами супутників. Його ноги почали боліти.

— Вони весь час заявляються зненацька, — сказав Ґабріель. — Потвори безпардонні! Я просив у них трохи їжі, але вони прикинулися, що не чують мене.

Минуло п’ять хвилин. Крістоферові ноги з кожною секундою ставали все важчі, гарячіші, болючіші. Він почав ненавидіти Одинадцятий. Здавалося, тут немає птахів, немає тварин, немає вітру. Тільки ряди прекрасних дерев, які виглядали однаковісінькими. Температура не відходила від помірної. Але люди були жахливі.

— Ненавиджу цей ліс, — сказав Ґабріель. — Він такий одноманітний .

— Ця жінка, — сказала Богиня, — нагадує мені Матінку Енсті. Вона мала звичку повсякчас гиготіти з нас, прикрившись рукою, я знаю, і ця так робить.

Жінка піднесла долоню до рота і зневажливо гучно розсміялася.