Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Так, але що каже закон Одинадцятої про крадіжку більшості життів чародія? — наполягав Крістофер.

— Не знаю, — зізнався Такрой. — Я не знаю, чи вони мають закони, як ми. Напевно, це законно, якщо Драйтові це сходить з рук. Вони переважно зважають на пиху, вигляд і те, як люди поводяться .

Крістофер одразу вирішив, що Драйт не має лишитися безкарним, якщо він може вплинути на це.

— Я припускаю, він просто чекає, щоб дізнатися, скільки життів розійшлося, а потім позбирає їх, — сказав він. — Розкажи мені все про Низку Одинадцять, що тільки тобі спаде на думку.

— Гаразд, — сказав Такрой. — Я ніколи там не був, але знаю, що вони усім керують за допомогою магії. Вони керують погодою, тож можуть жити серед лісу і керувати, які дерева ростимуть і де саме. Їжа з’являється, коли її покличуть, і вогонь для приготування не використовують. Вогонь не використовують взагалі. Вони вважають вас дикунами через нього і з презирством ставляться до всіх різновидів магії з інших світів. Єдиний випадок, коли вони вважають когось із вас чогось вартим — це коли хтось абсолютно відданий королю, вождю чи комусь іще. Вони захоплюються такими людьми, особливо якщо з відданості ті махлюють чи брешуть…

Такрой розповідав наступні пів години. Він говорив, ніби нарешті висловити все це було для нього полегшенням, але Крістофер бачив, що це було і напруженням також. В самий розпал оповіді, коли риси Такроєвого обличчя загострилися і вигляд став виснаженим, Крістофер попросив його зачекати і вислизнув із таємного замовляння до дверей. Як він і чекав, Панна Розалі стояла за ними, виглядаючи ще лютішою, ніж завжди.

— Так чи сяк, Мордекай зажене себе в могилу заради вас! — зашипіла вона на Крістофера. — Що ви там йому зробили ?

— Нічого, але йому потрібно поїсти для підтримання сил, — сказав Крістофер. — Чи могли б ви…

— За кого ви мене маєте? — роздратовано сказала Панна Розалі.

Еріка з тацею влетіла майже миттєво. Крім чаю і двох тарілок, завалених тістечками, в куточку таці притулилася крихітна пляшечка бренді. Коли Крістофер приніс тацю всередину замовляння, Такрой глянув на бренді, вишкірився і відлив у свою чашку чаю добрячу порцію. Здавалося, це підтримало його так же добре, як тістечка підтримали Крістофера. Поки вони удвох уминали наїдки, Такрой перебирав увесь той безмір думок, які треба висловити. Одна з них була така:

— Якщо ви побачите якихось людей із Одинадцятої без попередження, то можете прийняти їх за шляхетних дикунів, але ви зробите величезну помилку. Вони дуже, дуже цивілізовані. Що ж до шляхетності… — Такрой завмер, зупинивши тістечко на півдорозі до рота.

— З’їж, це якраз одинадцяте, — сказав Крістофер про тістечко.

Такрой лише всміхнувся на цей жарт.

— Ваші світи трохи знають про них, — сказав він. — Це ті люди, які дали поштовх усім цим історіям про ельфів. Якщо ви будете думати про них як про холодних неземних створінь, що керуються дещо іншими правилами — це дасть вам якесь уявлення. Я справді не розумію їх, хоча був народжений одним із них.

До цього часу Крістофер уже знав, що повернути Ґабріеля буде найскладнішою справою, яку він робив будь-коли у своїх життях. А то й геть неможливою.

— Ти здужаєш піти зі мною в Одинадцятий? — спитав він Такроя. — Щоб застерегти мене від помилок.

— Все одно мене звідси витягнуть, щойно зрозуміють, що я все розповів тобі, — сказав Такрой. Він знову дуже зблід. — А ти вже в небезпеці через те, що знаєш.

— У такому разі, — сказав Крістофер, — ми розповімо всім у Замку і доручимо Йоланті й Берилі надрукувати звіт для Уряду. Драйт не зможе убити всіх!

Такрой не був аж такий упевнений, але пішов разом із Крістофером до оперативного штабу, щоб усе пояснити. Природно, знову зчинилося ремство.

— До Одинадцятого ! — чувся лемент. — Ви не можете!

Люди посходилися з інших частин Замку, щоб сказати Крістоферові, що він дурень і що повернути Ґабріеля майже неможливо. Доктор Сімонсон полишив вносити останні зміни у вершу на омарів, щоб прийти нагору й заборонити Крістоферу йти.

Крістофер такого й очікував.

— Дурня! — сказав він. — Тепер ви зможете впіймати Мару без моєї допомоги.

Чого він не сподівався, так це того, що Богиня дочекається, щоб гамір вщух, і оголосить:

— А я іду з тобою.

— Навіщо? — спитав Крістофер.

— Із відданості, — пояснила Богиня. — У книгах про Міллі вона ніколи не здавала своїх друзяк.