Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Зараз вони могли бачити місто. Тут було спекотно, набагато спекотніше, ніж у Дев’ятій. Високі глинисті мури й дивної форми бані над ними мерехтіли від спеки, наче під водою. Піщаний пил збивався у хмари, ховаючи брудно-білі ряди старших чоловіків, що вклякли навприсядки перед корзинами, дмухаючи у флейти. Крістофер нервово поглядав на ряди товстих змій, що стриміли з корзин. Такрой засміявся:

— Не бійся! Твій дядько хоче змію ще менше, ніж ти!

Місто мало височенні, але вузькі ворота. Поки вони обидва дісталися до них, то вкрилися піщаним пилом, а з Крістофера ручаями цебенів піт. Такрой мав вигляд аж до завидків прохолодний. Всередині мурів виявилося ще спекотніше. Це була єдина вада цілком приємної Всюдинки.

Тінисті краї вулиць були переповнені людьми, й козами, й тимчасовими стійлами під барвистими парасолями, тож Крістофер з Такроєм мусили йти уздовж сліпучої смуги сонця посередині вулиці. Всі галасували й життєрадісно базікали. Повітря здавалося густим від незнайомих запахів, козячого бебекання, курячого квохтання й дивної дзенькотливої музики. Кольори були яскраві, а найбільше впадали у вічі позолочені штучки, схожі на лялькові будинки, встановлені на кожному розі. Вони були завжди завалені квітами й тарелями з їжею. Крістофер думав, що вони належать якимось дрібним божествам. Пані під ультрамариновою парасолею дала йому один із льодяників, які продавала. Він був схожий на хрустке пташине гніздо, просочене медом. Крістофер вділив трохи Такроєві, але той сказав, що може скуштувати тільки так, як куштують їжу у снах, попри те, що Крістофер знов укріпив його.

— Дядько Ральф хоче, щоб я приніс йому козу? — спитав Крістофер, облизуючи мед із пальців.

— Якби підвода їхала, ми б спробували, — сказав Такрой. — Але на що твій дядько справді сподівається, так це на кота з одного із храмів. Ми повинні знайти Храм Ашет.

Крістофер вів їх до великої площі, де стояли всі будинки богів. Чоловік із жовтою парасолькою все ще був тут, на сходах найбільшого храму.

— Отаке. Треба ж, — сказав Такрой.

Але коли Крістофер виступив уперед, сподіваючись знову поговорити з чоловіком із жовтою парасолею, Такрой сказав:

— Ні, я гадаю, наш найкращий план — це зайти десь збоку, щоб потрапити всередину.

Вони знайшли шлях униз вузькими бічними провулками, які оббігали довкола усього храму. Жодних інших дверей, як і вікон, храм взагалі не мав. Стіни були високі, глинисті і глухі, якщо не брати до уваги зловісні шпичаки по верху. Такрой досить бадьоро зупинився в пекарському провулку, де хтось викинув цілу тачку старої капусти, й подивився на шпичаки. Кінці квітучого дикого винограду плелися між шпичаками по той бік стіни.

— Ця так багатообіцяюче, — сказав він і притулився до стіни. Життєрадісний вираз зник із його обличчя. Мить він виглядав засмученим і досить роздратованим. А тоді додав: — Оце так несподіванка. Ти зробив мене надто щільним, щоб пройти наскрізь, прокляття!

Він подумав про це і стенув плечима:

— У будь-якому разі, це мало стати третім дослідом. Твій дядько думає: якщо ти можеш відкрити шлях між світами, ти, ймовірно, й крізь стіну пройдеш. То як, готовий спробувати? Як гадаєш, зможеш зайти й захопити кота без мене?

Такрой здавався дуже стривоженим і занепокоєним. Крістофер подивився на жахаючу стіну й подумав, що це, найімовірніше, неможливо.

— Можу спробувати, — сказав Крістофер переважно, щоб утішити Такроя, підступив до гарячих каменів стіни й спробував проштовхнути себе крізь них.

Спершу це й було неможливо. Але за мить виявив, що якщо трохи розвернутися боком у хитромудрий спосіб, то він починає занурюватися в камені. Хлопець обернувся й підбадьорливо усміхнувся до стривоженого Такроя.

— За хвилинку повернуся.

— Не подобається мені відпускати тебе самого, — Такрой ще говорив, коли почувся звук — ЧВАК, і Крістофер опинився по інший бік стіни, повністю обплетеної диким виноградом.

На секунду сонце засліпило його. Він міг бачити і чути, а ще відчувати щось, що рухалося по всьому двору та враз кинулося від нього врозтіч — так безшумно і розмито, що він майже скам’янів від жаху. «Змії!» — подумав він, кліпнувши очима, скрикнув і знову закліпав, намагаючись їх як слід розгледіти.

Це були всього-на-всього коти, що порозбігалися від шуму, який він зчинив, проходячи крізь стіну. Більшість із них на той час, коли він їх розгледів, була поза межами досяжності. Деякі залізли високо по дикому винограду, деякі порозбігалися в різноманітні темні галереї довкола двору. Але один білий кіт був менш кмітливим за інших: він тяжко і розгублено метався в одному кутку серед різких тіней.